Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Я згадала, що так звуть Першу Героїню та сповістила про це Георгія.

— Так-так, — підтвердив Шумилов, — Ксенія з Ларисою дружили.

Скоряючись багатозначному кивкові Георгія, я дістала записника. Одного разу я вже здобула перемогу над видавцем і домоглася дозволу вести цю справу. Тепер мені, очевидно, належало зробити те саме за Георгія. На жаль, Жорик ліз на рожна, не лишаючи мені жодного шансу для врегулювання конфлікту.

— Не треба бути детективом, щоб провести аналогії. За один тиждень дві подруги раптово зникають із міста. Одна пише листа батькові з проханням не хвилюватися, — звертаючись виключно до мене, диктував Георгій. — Гадаю, обидві дівчини поїхали добровільно. Можливо, Лариса теж написала батькам такого листа. Тільки ті краще виконують прохання доньки та дійсно вдають, що хвилюються.

— Виключено, — втрутився Шумилов, який на мить забув про свої образи, — я розмовляв із батьками Лариси. Вони по-справжньому вбиті горем.

— І потім, крім двох подруг, зникла ще й Алла, з якою дівчатка були у вкрай прохолодних стосунках, — докинула я.

— Хіба? — здивувався Шумилов. — Мені здавалося, Ксенія добре ставиться до Алли. Та навіть була в нас у гостях разів зо два. Якщо я нічого не плутаю, звичайно.

— Давно? Тобто, чи давно Алла була у вас в гостях? — я робила позначки в записнику, задоволена тим, що ми нарешті взялися до справи.

— Чи давно й чи ви нічого не плутаєте, нас не надто цікавить, — знову спробував усе зіпсувати Георгій.

— Зараз спробую пригадати… Десь із місяць тому…

Виходило, що Ксенія потай від Лариси підтримувала дружбу з Аллою. Ох, не подобається мені роль дочки видавця у всіх цих подіях…

— Даруйте, — Шумилов ніби отямився, — мені не хотілося б віддалятися від початкової теми. Ми ще не визначилися з тактикою взаємодії.

Проте, зважаючи на тон видавця, він уже був налаштований не так категорично, як спочатку.

— Поясніть, чому ви не сказали мені відразу, що Катерина Кроль ваша… кгм… співробітниця? — суворо звернувся Шумилов до Георгія, відкриваючи йому такі бажані для мене шляхи до перемир’я. — Я вам довірився. Відкрив свої підозри…

Я несподівано для самої себе втрутилась у розмову, знову збиваючи видавця з думки:

— А чого це я викликала у вас стільки підозр?

Шумилов тяжко зітхнув, потім, видно, вирішив, що я все одно не відчеплюся, та усвідомив необхідність відповіді.

— З природного почуття обережності. Ви не схожі на детектива. Відмовилися назвати агенцію, в якій працюєте. Ви говорили дурниці. І взагалі, поводилися досить дивно.

— Тільки тому? — посміхнувся Георгій, вочевидь не вірячи. — Коли щоразу, зустрічаючи людей, котрі поводяться дивно, ви наймаєте детектива для стеження, я ладен піти до вас на постійну роботу. Мені просто не потрібні будуть інші замовники.

— Я наймав вас не тільки для стеження, — крізь зуби процідив Шумилов, який, схоже, подумки заприсягся, що не дозволить Георгію збити себе з пантелику. — Спираючись на наявну в мене інформацію, склав певний план дій. Одним із пунктів була перевірка особистості пані Кроль. Далі я мав намір дати вам інші завдання.

— Але ж ви найняли для розслідування мене, а не його! — обурилась я.

Шумилов на мить закотив очі до неба, що підглядало крізь прозорий тент, потім знову себе опанував.

— На вас би я поклав якісь інші обов’язки. Не хвилюйтеся, в цій справі клопоту вистачить для всіх. Власне, з цим я й телефонував панові Собаневському, коли наткнувся на ваш голос, Катю.

Мені підлестило, що до мене видавець звертається на ім’я, немов до старої знайомої, і я, сама того не помічаючи, перекинулася на його бік. Усі мої підозри розвіялися під натиском його виправдань. Він вирішив сам вести справу, найняв і мене, і Георгія, щоб використовувати нас для розв’язання різних задач. Що ж тут дивного? Для проведення розпитувань, наприклад, я підходила значно більше, ніж Георгій, котрий постійно налаштовує всіх проти себе цим ось невмінням спілкуватися. Звичайно, Шумилов був не правий у підході до розслідування, але не настільки, щоб звинувачувати його в посібництві злочинцям, як це намагався робити Жорик.

— Отож, — провадив Шумилов, — я поговорив із Катрею по телефону й зрозумів, що ви, пане Собаневський, просто глузуєте з мене. Я зв’язався з Зінаїдою, щоб уточнити, хто така Катерина Кроль, і довідався, що вона називала ту саму агенцію, що й ви. Власне, мені від самого початку слід було звернутися по роз’яснення до Зінаїди, але я чомусь вирішив довіритися найкращому, як доносить поголос, детективові міста. За що й поплатився.

— Річ у тім, що найкращого, як ви зволили висловитися, детектива міста нікому зроду на думку не спало наймати як простого виконавця, — вирішив усе-таки розкрити причину своєї упередженості Георгій. — А вам ось спало. Чомусь ви побоялися поділитися зі мною всією інформацією.

Слова Георгія теж здалися мені переконливими. Сторожке ставлення до видавця миттю повернулося в мої мізки. Як завжди під час суперечок двох доволі сильних супротивників, я почувалася незатишно. Аргументи обох здавалися мені сильними, і я металася від однієї думки до іншої, не знаходячи в собі сили зайнятися чимось кориснішим.

— То на що ж ви скаржитеся? — тим часом правив своєї Жорик. — Вказівки ваші я виконав якнайточніше. Встановив особу Катерини, почав за нею стеження… Ви ж не дали собі праці пояснити, навіщо вам це потрібно й чим викликаний настільки підвищений інтерес до моєї… м-м-м… співробітниці.

— Ми компаньйони! — грізно нагадала я Жорикові, не соромлячись присутності Шумилова. Кочуючи з образу потенційного замовника до ролі потенційного злочинця та назад, видавець перестав бути для мене персоною, на яку слід справляти приємне враження. Нехай зі своєю репутацією спочатку все з’ясує.

— Хіба? Тепер знатиму, — підморгнув мені Георгій, і далі викладаючи Шумилову свої претензії. — Якщо ви маєте намір одноосібно вести справу, то розраховувати на щось більше, ніж пунктуальне виконання конкретних вказівок, не повинні.

— Будь-яка нормальна людина на вашому місці відразу сказала б мені, що