Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— На нас чекають. Он той джентльмен за центральним столиком, — повідомила я офіціантові, який уже покинув свій водний транспорт біля причалу та негайно опинився біля нас. — Як нам до нього потрапити?
Загалом, Шумилов був нині єдиним відвідувачем ресторану, тож місця розташування столика можна було й не уточнювати.
— Сідайте, — офіціант вказав рукою на пластикові крісла, що дрейфували вздовж найближчої до нас стінки басейну.
Вони трішки нагадували водні велосипеди: той самий принцип пересування, ті самі двоє сидінь на поплавці. Тільки значно менші за розмірами та з крильчаткою, вкладеною в кожух, щоб бризки не падали на ноги. Жорик посміхнувся, невпевнено ступив на підніжку нашого з ним сидіння та простяг мені руку.
— Стривайте, стривайте, — заметушився офіціант, перш ніж відстібнути наш «транспорт» від причалу. — В нас, знаєте, планувалося літнє кафе. Зараз ми й не розраховуємо на клієнтуру. Але раз уже народ іде, мусимо підлаштовуватися. Ось, візьміть.
Офіціант дістав звідкілясь із-за стійки дві підстилки зі штучного хутра та постелив їх на наші «стільці». Крісла виявилися на подив зручними.
— Ну що, пане Собаневський, гребіть. Із моїм взуттям це виключено.
Георгій слухняно закрутив педалі, й наш транспорт, маневруючи поміж пластикових столиків, які за ближчого розгляду виявилися пустотілими баками, накритими стільницями, почав стрімко наближатися до Шумилова. Я помітила, що кожен столик закріплено на місці важким якорем.
— Чарівне місце, — привітався з клієнтом Жорик. — Ви завжди проводите ділові зустрічі в настільки екзотичних закладах?
Шумилов пробіг очима по моєму одягу, докірливо похитав головою, остаточно переконався, що я не знала, куди йду, та цілком перемкнувся на Георгія. Доволі сухо він відповів:
— Призначаючи зустріч, я думав, що прийду разом із дочкою. Це місце їй дуже подобалося, — він вирішив, що дав вичерпну відповідь, і знову глянув на мене. Схоже, суворості в його погляді поменшало. Звертаючись виключно до мене, він продовжив: — Тобто, подобається, напевне, й зараз, але… А що, варто було призначити зустріч у іншому місці?
— Ні-ні. Мені тут подобається, — посміхнулась я у відповідь.
— Мені теж, — докинув Георгій, хоча його ніхто не запитував.
— Не впевнений, що можу вам вірити, — зненацька відповів Шумилов, з гідністю простягаючи Жорику його примірник меню.
Я насторожилася, відриваючись від споглядання свого примірника, що його за мить до того, згоряючи від цікавості, вихопила з таці в офіціанта, який під’їздив до столика. Асортимент виявився найзвичайнісіньким, і я вирішила обмежитися філіжанкою кави. Те, що відбувалося за столом, зараз було значно цікавіше за всі меню в світі. Шумилов і далі спокійно вичитував Георгієві.
— Довіра — дуже вразлива річ. Будь-яка тріщинка може цілком розкришити її. Ви не дбаєте про обережне поводження з тендітними речами.
— До чого тоді ця зустріч? — Георгій теж вирішив говорити прямо. — Не довіряєте — не наймайте.
І тут я виразно відчула блискавку ворожості, що проскочила між співрозмовниками. Можна було придумувати тисячу виправдань. Георгій міг заслужити недовіру видавця зайвою відвертістю зі мною. У свою чергу видавець не викликав у Жорика симпатій через мої підозри. Шумилову могла не сподобатися надто колюча Георгієва манера вести розмову… Але я чомусь точно знала, що навіть якби обоє поводилися, мов янголи, все одно не сподобалися б один одному. Досвід попередніх років показував, що антагонізм між особинами чоловічої статі виникає значно рідше, ніж у жінок, але вже якщо виник одного разу, то не вгасає ніколи й здатен звести нанівець будь-який захід.
Ну чому мені так не щастить? Чому б Жорикові не запалати ворожістю до кого-небудь зі своїх особистих замовників, справи яких абсолютно мене не цікавили? Раз у житті вирішила взяти відповідальність за розв’язання справи на себе… І маєш, он стільки перешкод…
Я подумки скаржилася на витончений гумор долі, а розмова тим часом тривала.
— Радий, що ми розуміємо один одного, — ще й досі відчуваючи себе лідером у розмові, провадив Шумилов із тонкою посмішкою, котру можна було вважати й ввічливою, і презирливою. — Я дійсно не зможу працювати з людьми, яким не довіряю. Хочу, щоб ця зустріч стала вирішальною. Або ви все поясните, або наші домовленості про спільну роботу будуть вважатися розірваними.
— Я схиляюся до останнього варіанту. Але, на жаль, працюю не сам. Катерину зацікавила ваша справа… Втім, якщо ви наполягаєте, я постараюся переконати її не намагатися допомогти тим, хто плекає власні неприємності.
Господи, про що вони говорять?! Ні на йоту не наблизилися до розгадки, а вже готові все зламати! Світ збожеволів. Схоже, люди в нашому місті залишають свою справжню сутність десь глибоко в домашніх схованках, випускаючи на вулиці лише порожні обладунки з принципів і самолюбства. Це стосується і Настусі з її вигадками про стільниковий, і мене з брехнею про ресторан, і Георгія, через скороминущу образу ладного відмовитися допомогти беззахисним… І Шумилова з його триклятим почуттям переваги.
— Тобто, ви відмовляєтеся пояснювати? — швидше задоволено констатував, аніж запитав Шумилов.
— Тільки після вас, — з вдаваною галантністю заявив Георгій. — Спочатку я хотів би почути виправдання вашої поведінки.
Виявилося, що пан Шумилов чудово собою володіє. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі видавця після настільки нахабного випаду детектива. Мені стало зле. Скидалося на те, що зараз ці чоловіки визнають власну несумісність, і ми з Георгієм виявимося відстороненими від розслідування.
— Тут дійсно гарно, — раптом защебетала я, прагнучи розрядити обстановку. — Дивно, що все місто ще не попереносило сюди свої зустрічі.
— Ніхто просто не знає цього місця. Ресторан поки не рекламується, — зовсім іншим тоном, ніж у розмові з Георгієм, озвався видавець. Здавалося, на мене його ворожість не поширювалася. Навпаки, видно, щоб дужче розгнівати Жорика, до мене Шумилов звертався з доброзичливою посмішкою та обволікаючими інтонаціями. — Урочисте відкриття з галасом збираються проводити ближче
