Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Згодом вибрався за місто, добувся берега Лебідки. Під грибками сиділи й лежали відпочиваючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а молодь, утворивши коло, грала у волейбол. На мілководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохолодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костюмів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не пішла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не палахкотіла і руда чуприна Василя.

Егей, Арсене! — долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помітив серед купальників. Сергій Антонович розмашисто й легко підплив до берега, торкнувся ногами днаі пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли крапельки, а від високої, міцної статури віяло вологою, бадьорістю, аж я позаздрив йому.

— Ох і приємно, — стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. — Вирвався на півгодини освіжитись. А ти, бачу, не загоряв, — обмацував мене настороженими очима.

— Я ж у відпустці, — іронічно сказав, продовжуючи крадькома оглядати пляж.

— Десь був? — запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла.

Я поспіхом роздягався.

— У Березівці.

— І що там?

— Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій… — нагнувся роззуваючись.

— Який Горжій?

— Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, — ноги, звільнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

— Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, — сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

— Ще піду на вокзал і поговорю із старими працівниками, — поділився своїм планом розшуку. — Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. — Я повернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє проміння.

— І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — нарешті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

— Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися зним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з’ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

— Ти мені сповіщай новини, — попросив Великошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не бачиш його. Га?

— Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

— Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташувалася, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою сорочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пойнятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, напочатку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гарячково перебирав у пам'яті події останніх днів, розмови, зустрічі…

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струнких засмаглих жіночих ніг, голубого трикутника купальника… Оля! Я схопився, розгублено розглядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахисне від сонця.

— Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'янів. Га, Арсене?

— Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля вперше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

— Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебетали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнувся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

— Арсене, я боюся, — пошепки мовила не розплющуючись.

— Чого?

— Не знаю… Боюся за тебе. Щодня. Я тобі ніколи про це не казала. Твоя робота… Ти у відпустці, а все одно… — терлася щокою об мою руку.

Відчував, як мене полонила всього ніжність, заливала, наче повінь, підхоплювала на гарячі хвилі і несла, несла в незбагненну світлу круговерть. Я нахилився і притулився губами до ямки під шиєю, і биття її серця увійшло в мене, застукало дзвінкимимолоточками. Оля взяла мою голову в долоні і, не розплющуючись, наблизила до своїх губ.

— Ох, як я боюсь тебе втратити.

На її устах завмер вітерець, згасло сонце і вщухли пташки.

— Ти мене ніколи не розлюбиш?

— Ніколи.

— І я тебе.

— Не треба, Арсене…