Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— На вас усіх не напасешся. — І серйозно додала із жалістю у голосі: — Чорні та темні в жнива. Геть спадають з тіла.

Вона обрала брудні тарілки і пішла. Горжій підморгнув менізмовницьки:

— Це б по сто грамів до цього борщу, га?

Борщ справді смачний, умлілий і пахнув димом, наче рибальська юшка. Я почувався невимушено, немов потрапив до давно знайомого в гості. Виявилося, що й зголоднів, бо не звик добре снідати.

Горжій скаржився на нестачу запчастин, робочих рук, говорив, що на часі розробити іншу модель комбайна та захистити механізатора від спеки, пилюки. І щоб не бути голослівним, занурив руку за пазуху комбінезона й вигріб звідтіля жменю остюків.

Потім Мотря принесла печеню з картоплею, гладущик кисляку. Відчував, як пасок тісно охопив мій поперек. Після такого обіду закортіло полежати в холодку, ні про що не думаючи. Горжій закурив і благодушно посміхнувся, випустив струмінь диму. Мені подобався цей загнічений серпневим сонцем чоловік, хлопчакуватий через свою худорлявість і, мабуть, веселий на людях. Я вирішив не ходити околяса, а відразу викласти йому мету свого візиту.

— Чув, що ви служили із Северином Замрикою.

Рука з цигаркою на мить завмерла біля йогогуб, і Горжій, не приховуючи здивування, вигукнув:

— Овва, нарешті натрапили на нього! Я давно здогадувався, що він, гад, дезертирував. З тією торбиною можна жити, вік не працюючи.

— Якою торбиною? — примусив себе позбутись дрімоти. — Розкажіть, Денисе… Як вас по батькові?

— Юхимович, — і затягнувся, аж зашкварчала цигарка. — То ви нічого не знаєте?

— Коли б знав, тут би не сидів.

— А його розшукали чи сам об'явився?

— Де ж його шукати, якщо пропав безвісти?

Горжій насмішкувато глянув на мене, опісля старанно затовк цигарку з землю, налив кисляку і надпив. Затим підпер скроню долонею, нахмурився, немов збирався з думками чи поринув у спогади, крутячи склянку пальцями. Я не квапив його з розповіддю, хоч згадка про якусь торбину викликала зацікавленість.

— Ми виросли з Северином на одній вулиці, вчилися в одному класі, — задумливо мовив Горжій. — Що він за людина?.. Словом, син сектантів: потайний, усе намагався бути непомітним, ні з ким не товаришував, жив, як і його батьки, Наче вовкулака. Але нікому зла не чинив. Виріс, працював їздовим у колгоспі, молився своєму богові. Коли нас призвали на війну, думали, відмовиться взяти зброю, та, напевне, побоявся розстрілу. Тоді розмови були короткі. М-да… — Горжій спрагло допив кисляк, наче у нього пересохло в роті. — Потрапили з ним у мотоциклетним батальйон, упросився в мій екіпаж. Усе ж земляк, з одного села. А на війні це неабияк-що… Всього покуштували: відступали, потрапили і вийшли і оточення. Воював Северин, як і всі, я не бачив, коли вінмолився своєму богові. В сорок четвертому визволяли Житомир.

Горжій знову поліз до кишені за цигаркою, не поспіхом закурив — я розумів, що він підійшов до головного.

— Тепер про торбину, — гірко посміхнувся. — Ввірвалися в Житомир, газуємо вулицею, а тут по нас як вчешуть з автомата з одного будинку. Володьку, що сидів у колясці, наповал. Я під стіну, зіскочили з Северином із мотоцикла, підкралися до вікна, я шмальнув туди лимонку. Вбігли в квартиру, а там два есесмани, готові. Вже хотіли виходити, коли Северин звернув увагу на шкіряну торбинку, що стояла на столі. Розв'язав вузол — і рота роззявив. Нахилив її отак, — Горжій показав на гладущику як саме, — і посипались на стіл золоті обручки, браслети, годинники, коронки, брошки, хрести, миколаївські червінці. Особливо запам'ятались сережки у вигляді соняшників із сяючим камінням… М-да, лупимо очі, аж тут — трах! І мене сюди… — Він заклав руку на спину і ткнув себепальцем під праву лопатку. — Мабуть, недобитий есесман… Розплющив я очі в палаті. Півроку провалявся у госпіталі і знову в свій мотобат. Там дізнався, що ніяких коштовностей Северин не здавав, а невдовзі йому за «язика» дали три дні відпустки, але він не повернувся з неї, пропав безвісти. Я здогадався, що чортів сектант десь сховався з тією торбиною. Розповів кому слід, та про нього й досі ні слуху ні духу. Добре десь пригрівся.

— Невже він міг дезертирувати?

— Хіба взнаєш, що в цих богомільних на умі? — стенув плечима Горжій. — Живуть, мов кроти.

— Ви не товаришували з Петром Карпанем?

— Ні, Петро жив у старій Березівці. Теж пропав безвісти. А чого, коли не секрет, вас цікавлять саме вони?

— Є одна підозра, Денисе Юхимовичу. Я б хотів, щоб ця розмова залишилась між нами.

— Звісно, — Горжій ствердно кивнув й почав застібати на грудях комбінезон. — А хлопцям сподобалась ваша лекція. Не часто ми зустрічаємось із працівниками міліції.

— Воно й добре, — пожартував я, згадавши, як місяць тому читав механізаторам лекцію.

— Звичайно, — посміхнувся Горжій, зрозумівши мій натяк.

Я поїхав сам. Костик залишився з комбайнером.

Березівку обминув полями і невдовзі опинився на околиці села.

Не виходила з голови розповідь Горжія. Що батько мав при собі значну суму грошей — встановив я точно. А чи віз коштовності Замрика? Хто підтвердить? Горжій, звичайно, достовірно не знав. Він тільки вважав, що Замрика їх привласнив. Взагалі, висновок слушний: у частині про них не чули і Замриці дали відпустку за «язика», а не за повернуті цінності. Де мені знайти їх сліди? Як перевірити припущення Горжія? Повідомлення комбайнера ще дужче ускладнювало пошук і водночас сповнювало надією, що я натраплю на нові факти.

Вихопився на дорогу, що вела до блокпоста, і за кілька хвилин домчав до містка через Лебідку, обабіч мене замигтіли білокорі берези. Попереду в кузові автомашини з нарощеними бортами трусилися різномасті бички. Я швидко наздогнав вантажівку. Помітив, як із гаю вибіг чорнявий хлопчина в синіх спортивних шароварах, картатій сорочці навипуск, замахав рукою, але газон не спинився.