Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовиться, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

— Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

— Слухаю.

— Здоров, козаче, — басовито привітався Великошич. — Чим займаєшся?

— Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

— Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

— Ходив, — і не стримав зітхання.

— Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

— Цього слід було чекати, — і Великошич замовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і раптом сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блокпост.

— Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

— Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Великошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика… Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Коли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця… Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до сарая. Вивів мотоцикл.

— А паркан? — визирнула мати з веранди.

— Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на дорогу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змурованого із черепашника, потемнілого від часу. Навколо росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ґанок і постукав у двері. Ні звуку.

— Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поста — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

— До вас.

— А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями піднявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, графин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висіві ліхтар.

— Сідайте, — посунула мені стільця, змахнувши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально крутила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спільних рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, посічене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завеликий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорною берета вибивалось русяве, впереміж із спинною, волосся…

— Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голосу і «млинок» завмер у пелені.

— Уже звикла.

— Як вас величати?

— Шепета Тетяна Прокопівна.

— У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

— Кажіть, — байдуже мовила.

— З якого року ви на блокпосту? Із сорок четвертого.

— Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — німував хвилювання.

— Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятнадцять тридцять і сім нуль-нуль, — відповіла охоче.

— І багато сходило пасажирів? Шепета замислилась і пустила «млинка».

— Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджали. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фотокартки.

— Цих ви не бачили? — подав їй. — Може, впізнаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Розглядала батька.

— Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і повернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

— Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

— Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підозріло.

— Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

— Де ви її взяли? — звелася з лавки.

— Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

— Але ж… — Жінка розгублено закліпала рудими віями. — Коли Ганя вам нічого… Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пересохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, попри її затятість, дивився на Шепету і ледве стримувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбувало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — знайшовся слід. Це вже був крок, і значний. А попереду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки здивувалась… Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні мигнуло кругле обличчя Ніни.

— Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

— А де?

— Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідомили неохоче.

— Коли вернеться?

— Увечері, піввосьмої.

— Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив їїзасмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері розчинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в коротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро-венята.

— Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я заснула…

До мене не дійшов смисл