Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна магістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, частіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пектиму раків од її ображених поглядів, бо ж у присутності батька не скажу нічого втішного і не виправдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!

Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушкованого м'яса і пригорілої олії, які висотувались ізцехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зелені ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.

— Ти знову приїхав? — поруч проказала баба Фросина.

Я повернувся — з-за плоту виднілася лише її голова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хусткою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.

— Покусають тебе собаки. Ой, покусають! — гугнявила. — Чого ти сюди їздиш?

— Не покусають, — лагідно відповів, щоб не дратувати її. — Тут нема собак.

— Є, є!.. — злякано оглянулась на свою низеньку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг підслухати. — Вони так і шастають, так і шастають!..

Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зустрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.

Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до заскленого ганку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцинкованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкладати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Господар, нічого не скажеш. Навіть під кожною ринвою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, айстри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях — вазони. Оля кохалася в квітах.

Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах — нікого. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, щохтось прийшов, і не треба стукати вдвері. Не хотілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович відразу на стіл частування, мовляв, гість… Підходячи до ганку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.

Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко відважував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Мабуть, йому подобалось копати землю. Я вперше побачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв її на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вартість.

— Ех, земля-земля, — тихо мовив і знову взявся копати.

Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагіднішав.

А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.

— Під що копаєте? — сів я навпочіпки.

Хочу зробити льох для бараболі.

— А той? — кивнув на цементову шию погрібника біля сараю.

— Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає смаку, — пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати ти до мене голову.

Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, беззахисною. Мені кортіло порадити Прибиді вилізти звідтіля.

— Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, — наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.

— Здогадуюсь, про що мова, — лукаво примружився. — Якраз і дні підхожі для перекриття.

— То дядько Гаврило згодний?

— Упросив його. Ех, життя!.. — Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: — Хата без доброї покрівлі — що взимку людина без шапки.

— «Може, й без шапки», — подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтримувати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба — зразковий домовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фруктові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, захищаючи мене перед батьком.

— Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

— Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

— А чого?

— Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же вечір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією подивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

— Оля пішла на річку, — сказав Придиба.

Давно?

— Та ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

Зями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю залишив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і тактовність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він гадався, чого я кинув погляд на