Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Світ вертався звідкілясь іздаля, стишений і ніби вмитий росою. Оля звелась і дивилася на мене лагідними очима.

— Я заїжджав до тебе, розмовляв з батьком.

— Шкода мені його. Що він робитиме без мене?

— А чому він не женився?

— Твоя мати теж удруге не вийшла заміж.

— Ти пам'ятаєш свою маму?

— Ні, — Оля почала засипати ноги піском. — Мені тоді було, розповідав батько, три роки, як вони покинула нас. Утекла з якимсь тиловиком. Навіть не залишила з себе фотокартки. Краще не згадувати, Арсене. Хіба це мати? Покинути рідну дитину…

— Але ж вона виходила Балюка, ризикувала життям.

— То зовсім інше.

Може, й так. Я зріс з матір'ю і не переймався Олиними почуттями, дечого не розумів. І мені не хотілося заглиблюватись у них, коли поруч знаходилася та, кого любив. Нам рідко випадало сидіти разом. Я позбувся тривог і клопотів. Охоплював гарний настрій із легким смутком, наче за чимось давно втраченим.

— Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв — милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах…

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один прогін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, поглибив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, напевне, раділа з мого хазяйнування.

— Арсене, тобі допомогти? — не витерпіла і запитала дзвінким голосом.

— Що ж ти мені допоможеш? — відповів з погордою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкраще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа — новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкоюпередусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників іпоговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осокором. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчуття, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на причетних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не виказав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи взагалі когось знайду? Двох фактів замало. Мені доконче необхідно провести справжнє розслідування, щоб потім із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за загадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, потім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

— Арсене, хто тебе навчив? — здивувалася мати, виходячи з веранди. — Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фартух і захоплено милувалася моєю роботою.

— Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебуваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

— І Балюка не питав? — недовірливо поцікавилась мати.

— Нікого, — не стримав посмішки. — Візьми сокиру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жердина менше вібрувала.

— А я вже потерпала, — мати лукаво зблиснула очима. — Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

— От-от, маєш мене за нізащо, — вдав ображеного.

Мати засміялась і скуйовдила мою чуприну. Я здивувався її веселому настрою і крадькома зиркнув на неї. Вона точнісінько, як учора на пляжі Оля, пов'язала голову барвистою косинкою і скидалась на пустотливе дівча. Лише зморшки-промінчики навколо очей. Забув, коли бачив її такою життєрадісною і безпечною, мов на гулянці чи у свято. Мати ніби відійшла після того, як відпала потреба приховувати правду про батька.

— Ти сьогодні нікуди не йдеш? — зненацька запитала.

— Після обіду. А завтра чекай Горака, розпочне перекриття.

— О, добре, що попередив. Це ж треба приготувати вечерю, — стурбувалась.

У нас рідко бували гості, але, коли вже передбачалась якась оказія, мати готувалася до неї грунтовно.

Постукував молотком. Інколи цвяхи «вигинав вітер», і я витягав їх обценьками, міняв на нові. Мати кидала на мене допитливі погляди, ніби збиралася повести вельми серйозну розмову. Про що вона хотіла говорити? Здається, про все говорено-переговорено.

— Ти не думаєш іти по слово? — запитала врочисто.

— Яке слово? До кого?

— До Придиби, як споконвіку ведеться.

— І в тебе пережитки минулого, — гучніше загупав молотком.

— Це не пережиток, Арсене,