Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Добридень, — привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на стіні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

— Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, — губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозріло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів примруженими очима. Його щоки мовби їжачились білими цвяхами — неголеною щетиною.

— Яз міліції, — зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

— Документ, — вимогливо сказав напрочуд тонким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся волохатими руками в коліна — приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному ставились до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихованою боязню. Замрика — ніяк: його велике червонясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідола. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.

— Мене цікавить ваш син.

— У нас не було сина, — відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.

— Як не було? — сторопів я, опускаючись на лавку. — А Северин?

— Він відступився од бога, і бог його покарав, — мовив завчено, монотонно.

— Чим же він не догодив богові?

— Узявши зброю в руки, — пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.

— Але ж… то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? — заперечив, відчуваючи, як у мені закипала злість.

— Все одно. Так угодно богові, — прорік, наче ідол.

— І вам не шкода сина?

— Ми замолюємо його гріх, — відказав незворушно.

Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала людську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.

— А ви воювали? — запитав.

— Я бракований.

Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї матері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спустошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З тією думкою я попрямував до дверей. Тільки-но переступив поріг, як молоток заходився вганяти цвяхи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся — ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було.

Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик грушку її подав мені. Вона була тепла від його тіла.

— Ви не боялись? — пошепки запитав.

— Кого?

— Савродима.

Я погладив його вигоріле волосся, схоже на волоть кукурудзи.

— Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?

— Дядько Денис? У полі, коло комбайнів, — і сам поліз на сидіння.

А мама не шукатиме тебе?

— Вона на свинофермі.

Ми поїхали. Костик добре знав своє село. Мені пощастило з провідником, та ще й у жнива, коли в хатах позалишалися одні старі, немічні.

Рівчакуваті вулички поступово мілішали і на околиці села зовсім вирівнялись. Я підозрював, що Костик навмисне вибирав найдовший шлях, і, коли невдовзі з'явились будівлі з оборами, де поважно походжали, рохкаючи, свині, моя підозра підтвердилась. Біля воріт крайньої ферми купчились жінки в білих халатах, одна з них замахала рукою, і Костик голосно засміявся. Я здогадався — його мати.

За фермами починалося поле. Воно дихнуло гарячим повітрям, просякнутим пахощами стиглих хлібів. Дорога в'юнилася поміж високими соняшниками з почорнілими зернятами, і на нас немов дивилося звідусіль безліч широко розплющених очей у зелених віях. За соняшниками стелився буряковий лан, а далі на обрії колосилися вистояні пшениці, зеленіла тоненька смужка лісу, від якої рухались комбайни. Попри все, було легко і радісно на тому роздоллі. Безхмарне блакитне небо кликало в свою незайманість, видзвонювало піснями жайворів, і не хотілося вірити, що в світі існували зло й неправда, війна і смерть…

У видолинку поля з'явився комбайн, що стояв коло вагончика. Костик знову буцнув мене головою у спину, і я загальмував.

— Заждіть, я зараз, — він сповз із сидіння і метнувся за вагончик, босоніж по стерні, аж я мимоволі заворушив пальцями ніг. Невдовзі виглянув і гукнув: — Ходіть сюди! Тут дядько Денис!

За вагончиком був напнутий брезентовий навіс, під яким жовтів довгий, свіжовиструганий сосновий стіл із лавками. За столом, перед мискою борщу, сидів шпакуватий худорлявий чоловік у розхристаному комбінезоні. Він здивовано звів брови, кладучи ложку.

— Що, хтось із наших поцупив хліб? — несамохіть вихопилось у нього.

— Та ні, я в іншій справі, — потиснув його суху долоню, дивуючись, звідкіля він мене знав.

— А я вже подумав… — і вибачливо посміхнувся— сяйнув і зник білий разок зубів на засмаглому до чорноти обличчі. — Пообідаєте? Їй-бо, такого борщу ви ніде не їли. Механізаторський. Мотре, принеси-но ще одну миску!

Костик вибрався на комбайн, під парасольку, і захоплено крутив кермо, подаючи сигнали губами. З вагончика виплила з тарілкою рум'янощока, пишнотіла молодиця у білому халаті й косинці, зав'язаній на потилиці.

— Чого галасуєш, цигане? — проспівала весело-грайливо. — Не терпиться? Уже дав норму?

— Дав, Мотре, аякже, — Горжій позирав на її статуру лукавими очима.

— То йди додому. Чого тут стовбичиш? Он висох на тараню за тою роботою, — і молодиця, ставлячи переді мною миску, навмисне притислась до Горжія своїм крутим стегном.

Він обійняв її за талію і жартома мовив:

— А