Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла мати, збуджена й розпашіла від плити.

— Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого запасу харчів. Навіщо ти це зробив?

— Не обманював я тебе. Ми домовились на завтра. Не віриш — запитай.

— Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, заклопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

— Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свідчили.

— В окопах нажив, — поворушив Горак правою йогою, — то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо — раніше закінчимо. І нехай не бідкається Віра Матвіївна.

— Вам допомогти?

— А що ти мені допоможеш? — запитав достоту так, як уранці я матір. — З Балюком ставив паркан?

— Сам.

— Угу, — схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єд нували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

— Гарну виписав бляху, — похвалив Горак. — М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою — і сто років не заглядай.

— Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

— Батюшка не дасть, — посміхнувся дядько Гаврило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а потім він у брилі та в робочій одежі.

— Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, — Балюк приставив драбину до стіни. — Ми ж домовились, що покличеш мене. Га? — І з задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

— Але ж ти почув, Гнатовичу, — виправдовувався дядько Гаврило. — Почув.

— Хіба не почуєш? — підморгнув мені Балюк. — На весь куток виляски йдуть, — погладив долонею жерсть. — Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.

— То Арсена Федоровича робота.

— Арсене, — затермосив мене Балюк. — З тебе будуть, люди!

— Учимось, Романе Гнатовичу, переймаємо досвід, — весело відказав я.

Василь замугикав на даху, і ми глянули вгору: Хавара, всміхаючись, показував великого пальця, мовляв, те, що треба. Я запитливо подивився на Горака.

— По наших губах взнав, що ми говорили, — пояснив.

Ми пішли до сарая по бляху. Роман Гнатович мугикав мотив якоїсь пісні, що чувся між ударами по жерсті. Він навіть ворушив вусами, напевне, тихо вимовляв слова і помахував рукою, ніби відбивав такт. Чогось радів, і я завважив: часом не домовились вони з матір'ю побратись?

Адже початок ремонту свідчив про моє близьке одруження.

Балюк сів на відземок, на якому я рубав дрова, і розважливо ляснув себе по коліну, наче стверджував одному йому відоме рішення.

— Так-то, Арсене, — кивнув головою і задьористо додав: — І гульну ж я на твоєму весіллі, аж у небі трісне!

— Ви гульнете.

— Побачиш, — і посерйознішав. — Як там батькова справа? Посувається?

— Забуксувала на місці.

— А ти був на вокзалі? Я оце вранці прокинувся і подумав: може, він зійшов на вокзалі і десь тут загинув?

— Сьогодні ходив.

Ми кілька хвилин помовчали, наче вшановували пам'ять загиблих. Я взяв лист жерсті й рушив до дверей. Переступив поріг—і наштовхнувся на Горака, що прикурював цигарку. Він злякано витріщився на мене, збліднувши. Мені стало соромно через свою неоковирність.

— Пробачте, — розгублено тупцював перед ним.

— Та… нічого, нічого, Арсене, — силкувався посміхнутися. — Налякав ти мене.

Я таки добряче торохнув його бляхою в груди. Добре, що тримав лист низько, а то міг би порізати йому обличчя. Горак увійшов до сарая.

— Що, зіткнулись? — поцікавився у нього Балюк.

Відповіді не чув — заспішив до стола під грушею. Василь осудливо похитав кучматою головою, осідлавши гребінь хати.

На другий день зранку знову взявся за паркан. На хаті святково сяяла латка нової покрівлі. До трьох годин закінчив другий проміжок. За цей час багато промайнуло думок, і всі повертали на одне: де шукати батькові сліди? Хто він, єдиний свідок, од якого потягнеться ниточка? Я не міг заспокоїтись, що нагло обірвався пошук. Учорашня поразка на вокзалі, притуплена присутністю Горака, Василя і Балюка, сьогодні постала особливо гостро, і нічим її вгамувати.

За стукотом не почув повернення матері зі школи.

— О, як ти багато зробив! — здивувалась, ховаючи поза себе авоську з пляшками пива. — Хвіртку теж полагодиш?

— Авжеж, — буркнув. Мені не хотілося вичитувати їй за пиво, щоб не обривала рук.

— Ти чого? — запитала стурбовано.

— Минеться, — вдавано байдуже відповів. — Якась хандра напосілась.

Мати трохи посмутніла, постояла кілька хвилин, наче очікувала на подальшу розмову, та, втративши надію, пішла до хати. Бачив, що їй подобалося опікуватись чоловіками, і розумів чому: майже по-половину життя вона прожила без батька, не зазнавши подружніх турбот і втіхи, окрім невигойного болю утрати.

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара.