Свіжі відгуки
Іванка
11 квітня 2024 13:00
Класний детектив від Мирослава Дочинця. Дякую велике вам за цю книгу
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
James Bond
30 березня 2024 05:22
Замечательная книга!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Кубірка Оксана
13 лютого 2024 09:10
Щиро дякую за прекрасну історію кохання!!! Це було круто!!! 
Рубінова тінь минулого - Анна Ліє Кейн
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Сторінок:87
Додано:16-04-2023, 03:00
0 0
Голосів: 0

"І мертві залишають тіні" - це відомий роман відомого австрійського письменника Карла Хайнца Вебера, який був вперше опублікований в 1952 році. Це історія про те, як маленьке місто, яке знайомо всім жителям, раптово опиняється в епіцентрі страшної події - серії загадкових вбивств, які здійснюються жахливим вбивцею, про якого ніхто не знає нічого. Вебер зумів створити унікальну атмосферу напруги та невпевненості, використовуючи описи деталей, глибоку психологію героїв та містерійний сюжет.

У цій електронній бібліотеці на сайті readbooks.com.ua, ви можете знайти цей твір та безкоштовно його прочитати онлайн без будь-якої реєстрації. Книга дуже популярна серед любителів детективів та містики, і зможе зацікавити будь-якого читача своєю унікальною атмосферою та заплутаним сюжетом. Рекомендуємо всім, хто любить якісну літературу та хоче відчути справжній дух напруження та загадковості, прочитати цей захоплюючий роман. Не втрачайте часу і переходьте на сайт, щоб насолоджуватися читанням онлайн безкоштовно в електронній бібліотеці readbooks.com.ua.

Читаємо онлайн І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Карл Гайнц Вебер
І МЕРТВІ ЗАЛИШАЮТЬ ТІНІ
Роман

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



З німецької переклав Віктор Ревуха

Художник Вячеслав Агафонов

Перекладено за виданням: Karl Heinz Weber. Auch Tote haben einen Schatten. — Berlin: Militarverlag der DDR. 1975


1

Вона приймала його цілунки, не боронилась, як він її голубив. Коли їй що й не подобалось, то лише цвинтар, до муру якого вони притиснулись, і вулиця перед цвинтарем, така гамірна цієї пізньої години. Правда, їй було трохи незручно, що вони зупинилися отут, у центрі Берліна, за кілька кроків від нічного ресторану, звідки щойно вийшли.

Стояла тепла жовтнева ніч. Легенький вітерець погойдував дерева. Хмари, що свинцем нависли над землею, ніби завмерли. З вітрин магазинів падало тьмяне світло. Високі ліхтарі вимальовували на бруківці кола. По них, то поспішаючи, то повагом, здебільшого нарами проходили люди. Сюди-туди снували автомашини. Дівчина зіщулилась від яскравого світла автомобільних фар, які освітили її. Десь далеко гуркотіли поїзди приміської залізниці.

Молодик дихав на дівчину сумішшю винного перегару й нікотину. Крім того, їй здавалося, що з цвинтаря тягне запахом свіжих вінків та сирої землі.

Її тіпало. Молодик помітив, що вона тремтить, та витлумачив це по-своєму і ще дужче притиснув дівчину до себе. Вона не пручалася. Неприємне відчуття, яке виникло попервах, зникло від його невгамовної ніжності.

Аж ось вона почула стогін, що долинав з цвинтаря крізь мур і крізь широкі ґратчасті ворота, протяглий і безнадійний. Дівчина відштовхнула молодика. Той лише ніяково пригладив чуба й хотів був щось сказати, але теж вловив звуки й повернув на них голову.

Стогін почувся знову: жалібний, моторошний. Безперечно — то стогнав чоловік.

— Хтось кричить! — сказала дівчина.

Молодик кивнув головою. Він теж був приголомшений, але тільки кивнув, глянувши на мур. Потім схопив дівчину за руку й потяг її за собою. Спершу їй здалося, що він злякався і втікає. Та біля воріт він зупинився, і вони обоє вхопилися спітнілими руками за холодні грати.

Але хоч як вони вслухались і вдивлялись у темінь перед себе, бачили тільки чорні кострубаті стовбури дерев, живопліт і паркан, а поміж ними надмогильні пам'ятники, одні з них просто лежали на могилах, інші стояли сторчма, вгадувались навіть деякі пагорбки.

Біля самих воріт стояв будиночок, очевидно, для робітників цвинтаря. Але там не світилось, та й стогін долинав не звідти. Він чувся з іншого місця — звідти, де вони щойно стояли. А тут його ледве чутно, звучав він так само жалібно, як і раніше, тільки приглушеніше, навіть здавалося, що це відлуння.

Обоє мимоволі глянули на хмари, на верхів'я беріз і каштанів, буків і дубів, листям яких уже почав гратися вітер.

Молодик гукнув у темінь:

— Гей, хто там? Вам допомогти?

Дівчина відчула у його голосі страх, що таки пойняв хлопця. Вона зрозуміла той страх, бо й сама ним пройнялася. Однак попросила:

— Гукни голосніше.

Молодик послухався. Разом з його голосом до її вух долинули різні звуки: шелест гілля, далекі сигнали автомашин, сміх з того боку вулиці.

А десь поблизу не вгавав оцей жалісливий стогін, ставав чимраз виразніший, розрізнялись навіть деякі слова, досі незрозумілі. Хлопець і дівчина гадали, що це вже відповідь — відповідь на їхні вигуки.

Вони подалися ліворуч, до кінця воріт — звідти краще було видно, що робиться за рогом. І вони справді побачили згодом чоловіка, який повз навкарачки, повз і звивався, мов змія, підводивсь і знову падав на землю, але таки наближався до них і знай стогнав і кричав, бубонів і горлав хтозна-що.

Дівчина зойкнула. Молодик схвильовано ковтав слину. Кілька секунд вони не могли зрушити з місця й пильно дивилися крізь грати. Вже можна було зрозуміти окремі слова, які не в'язалися в одно: «Мати божа… лопата… окуляри…» Обоє побігли до нього й замахали руками, наче хотіли сказати: сюди, сюди!

Молодик звернув праворуч, побіг назустріч незнайомцеві, але згодом випустив його з поля зору.

— Я зараз! Я вам допоможу! Зачекайте!

Він смикнув хвіртку в воротях, але вона була замкнена, тоді підтягнувся на руках, спробував обіпертися ногами, га впав. Опісля скинув із себе пальто, жбурнув його вбік і покликав дівчину:

— Допоможи мені! А тоді:

— Ні, виклич поліцію! Лікаря! Поклич людей! Швидше!

Дівчина кілька разів повторила: «Добре», але не зрушила з місця.

— Поліцію, чуєш?! «Швидку допомогу»! Та хоч кричи, але не стій, як потороча!

Дівчина обернулась і побігла на вулицю. Хвилину молодик прислухався, переводячи подих. У вухах у нього шуміла кров, його опанував страх, але він чув даленіючий цокіт її підборів. Потім виліз на ґратчасту загорожу, перебрався на той бік і впав на землю. Зразу ж і став на ноги. Болю не відчував. Земля була м'яка, розрита. Могила? Він оглянувся, подивився собі під ноги. Ні, не могила. Він стояв на недавно скопаній, розпушеній землі.

А де ж потерпілий, куди він пропав?

— Гей!

Ах, ось де він! За густими чагарями щось рухалось на відстані п'ятнадцяти — двадцяти метрів. Молодик кинувся туди, спотикаючись і падаючи, нарешті таки дістався до людини на землі. То був літній чоловік у лахмітті. Він уже хрипів.

Молодик узяв старого під руки й потяг аж до будиночка. Раз у раз озивався до нього, оглядався й лаявся, коли щось потрапляло йому під ноги або коли натикався на кущі.

Двері будиночка були не замкнені. Молодик намацав вимикач —

Відгуки про книгу І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail:
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: