Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

почекаю… Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсередини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякувати, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там залишилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

— Не моя, бабцю.

— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і подав їй.

— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб… Три зірочки… А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

— Шкода, що ви не вмієте читати.

— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабулось.

— Подивіться з другого боку. То що там?

— Щось написано. Я прочитав:

— «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».

Бабця сиділа, вражено відкривши рота.

— Хто ж вона, моя невісточка? — майже проспівала, мов приказуючи.

— Ганна Дубовенко.

— Дубовенко… — повторила. — Це та молодиця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

— Так.

— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

— Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розглядали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

— Ніно… — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльози говорячи:

— Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і брови, й очі, і губи, навіть родимка…

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безрадісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила передати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здогадались викликати пожежників, вона згоріла дотла. РОзповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.

Миколаїв-Вінниця

1979–1981 рр.

Оглавление Віктор Тимчук БЕЗ ДОЗВОЛУ НА РОЗСЛІДУВАННЯ Пригодницький роман Розділ перший Розділ другий Розділ третій Розділ четвертий Розділ п'ятий Розділ шостий Розділ сьомий Розділ восьмий Розділ дев'ятий Розділ десятий Розділ одинадцятий Розділ дванадцятий Розділ тринадцятий Розділ чотирнадцятий Розділ п'ятнадцятий Розділ шістнадцятий Розділ сімнадцятий Розділ вісімнадцятий Розділ дев'ятнадцятий Розділ двадцятий Розділ двадцять перший Розділ двадцять другий Розділ двадцять третій Розділ двадцять четвертий Розділ двадцять п'ятий Розділ двадцять шостий Розділ двадцять сьомий Розділ двадцять восьмий Розділ двадцять дев'ятий Розділ тридцятий