Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Обставини потроху з’ясовуються. Ксенія поїхала з власної волі, — повчально підняв вказівного пальця до стелі детектив Собаневський. — Наслідуючи подруг, я так розумію. Обидві попередні панянки, швидше за все, теж поїхали самі. Я це доведу!

Жорик миттєво зібрався та вискочив із дому. Я ледь встигла натягти чоботи й задріботіла слідом. Тільки доторкнулась гребінцем до волосся й тепер виблискувала несиметрично нафарбованими очима. І чому це завжди, коли хочеш мати гарний вигляд, натомість перетворюєшся не знати на кого? Я всадовила Георгія за кермо та вдесяте за сьогодні зробила спробу дати собі раду.

— Куди їхати? — Жорик рідко водив авто й завжди напружено почувався за кермом. Пояснював він невласною життєвою мудрістю.

«За час роботи в органах я побачив таку кількість аварій і шизофреніків, які сидять за кермом, що не можу позбутися відчуття, що їзда без подій — суще диво. Не люблю боргів перед Долею», — серйозно пояснював він.

«А ти не думай про це, — послужливо підказувала я, бо сама страшенно любила водити авто, але й не сподівалася, що Георгій не знехтує моїх порад, як завше. — Коли стонога замислилася, в якій послідовності пересуваються її ноги під час ходіння, то заплуталась і не змогла більше зробити й кроку».

— Ти мене чуєш? — повторив Жорик. — Куди їхати?

— У ресторан до Буля і його компанії, — статечно озвалась я. — В народі його ще іменують Бульком.

— А це де? — Георгій не втішав поінформованістю.

— Уявлення не маю, — довелося зізнатись, — зараз спробую довідатися.

Кленучи свою безглузду брехню, я набрала на трубі номер Шумилова. Доводилось викручуватися. Спроби зберегти рештки гідності мали доволі жалюгідний вигляд.

— Едуарде Семеновичу? Поясніть, будь ласка, як під’їхати до Булька на авто. Я не надто часто буваю в цих краях…

Найжахливіше, що ресторан Булька виявився на території міського парку. Щоправда, в найвіддаленішій, нині занедбаній частині. Але все одно, як проїхати до цього місця, міг запитувати тільки якийсь прибулець. Звісно, Шумилов попри ввічливу відповідь, розгадав мій виверт. Мене одночасно з соромом мучило ще й сумління — уявляла, яке тепер справляю враження!

— Ну, й чим ти відрізняєшся від Настусі? — глузливо поцікавився Георгій, якому я ще вдома встигла запхати в руку зразок Сестрициної «візитки». — Та хоча б пише номер неіснуючого стільникового неіснуючим бажаючим подзвонити. А ти працюєш із реальним, живим клієнтом…

— Не труї душу, без тебе тоскно, — відмахнулась я. — Сама не знаю, що тоді на мене найшло…

— Обручка в нього є? — зненацька поцікавився Георгій.

— Що? — насторожилась я.

Жорик незворушно повторив запитання.

— Не пам’ятаю, — відверто зізналась я. — Руки доглянуті, нігті охайні… А ось чи є обручка — не пам’ятаю.

Я сама була здивована. Колись наявність обручки була для мене настільки ж характерною прикметою чоловіка, як, скажімо, колір очей або університетський диплом… Георгій однозначно кепсько вплинув на мою природну спостережливість.

— Кому скажи — не повірять! — озвучив він мої думки вголос. — Зацікавитися чоловіком і не замислитись про його родинний стан! Просто обурливо. Втім, це втішає. Не надто люблю дуелі.

— А ти збирався викликати Шумилова до бар’єру?

— Ні, — терпляче пояснив Жорик, — не його, а тебе. Карати ж потрібно винного.

Якусь мить я розмірковувала над політикою подальшої поведінки. Господи, ну що б мені таке зробити, аби назавжди відучити Жорика від цих дурнуватих жартів! Невже він не може хоч раз виявити себе як галантний джентльмен!

— Але тепер я передумав, — вирішив трохи виправитися Георгій. — Обручка багато чого пояснює. Схоже, ти навіть у думках не зайшла далі легкого флірту. «Теж мені, психолог!» — по думки пирхнула я, однак промовчала. Час було виходити з машини.

— Ну, й де тут цей ресторан?! — здивовано озираючись, запитала я в простору, який відразу відгукнувся тихими акордами сумної мелодії. Я вмовкла, бо ввіткнулась поглядом у вивіску. Шпильки мої миттєво сантиметрів на два потоншали, й чоботи зробилися ще менш зручними, ніж досі.

«Водний ресторан на воді Буль&С» — вибагливим шрифтом повідомляв ганчір’яний банер, натягнутий між двох ліхтарних стовпів, які нагадували старомодні вішаки. За аркою, котра утворилася таким чином, починалася відома донині завдяки своїй граничній занедбаності штучна водойма, в центрі якої страшенно давно вже не працював водограй. Міські перекази доносили, що коли радянська влада ще лагодила в місті водограї та спричиняла неприємності дисидентам, один жахливо талановитий і відомий дисидентський поет побився об заклад, що голяка скупається в цьому водограї. Обурені порушенням усіх норм суспільної моралі працівники міліції безпорадно бігали навколо водограю, не маючи змоги виловити нахабу, що хлюпався собі в центрі водойми. Поет дочекався, поки обоє міліціонерів опиняться по один бік водограю, швидко підплив до протилежного бортика, вискочив із води та кинувся до найближчого прохідного під’їзду, бо на тамтешньому горищі на героя чекали друзі, одяг і виграна пляшка горілки.

— Водний ресторан? — Георгій теж здивувався. — Коли кажуть «Рибний ресторан» — мають на увазі, що в закладі їдять лише рибу. Чи не хочеш ти сказати, що випити кави нам тут не вдасться?

Ми пройшли під аркою. Музика ледь поголоснішала. Я протерла очі. Міраж не випарувався. На легких хвилях по-буржуйски блакитної водойми, підсвічені ультрафіолетом, погойдувалися різнобарвні столики. Натягнутий над усім водним майданчиком тент із прозорої плівки захищав від можливого дощу, але не затуляв нічного неба. Офіціант на водному мотоциклі, шанобливо підтримуючи на піднятій руці блискучу тацю й білосніжний рушник, повільно під’їжджав до стійки бару, на яку перетворився дальній бортик водойми. У центрі басейну, виграючи відблисками світла, хлюпотів невеличкий водограй. За найближчим до центру столиком, погойдуючись від легкого вітерцю, сидів Шумилов і привітно махав нам рукою.

— Ти іншого місця для зустрічі знайти не могла? — Георгій підозріливо озирався. Він і в звичайних ресторанах почувався незатишно, а тут таке!

Я пожалкувала, що не