Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Я майже готова до виходу, — голосно повідомила я домашнім і співробітникам. — У кого які напутні слова чи побажання?

— Я з тобою! — голосно повідомила Настуся, кидаючись до мене.

— Ти що, вечеряти вдома не будеш? Можна доїсти увесь плов? Я щасливий, — голосно повідомив Жорик і кинувся до холодильника.

— Можна, — я вирішила піти на деякі жертви, — тільки спочатку давай визначимося з долею Сестриці.

Жорик пильно глянув на Настусю. Та безневинно заляпала віями та виструнчилася, зображаючи готовність до послуху. Звістка про плов, видно, розслабила Георгія.

— Гаразд. Нехай залишається працювати. Тільки з офісу — ні на крок. Нехай опановує комп’ютер і відповідає на телефонні дзвінки.

Настуся спершу зраділа була, та по його останніх словах раптово знітилася й пішла в кімнату. Георгій тяжко зітхнув їй услід. З усього виходило, що Жорик не хотів скривдити Сестрицю.

— Не переживай, — я вирішила підбадьорити його, — вона, я думаю, зрозуміє, що ми праві.

— Сподіваюся, — розвів руками Георгій. Він стояв біля дзеркала та спостерігав за моїми приготуваннями до зустрічі з підступним видавцем. — Ти намалювала різні очі, — в’їдливо зауважив Георгій, коли я вже перейшла до фарбування губів. — Це зумисне? Для більшої таємничості? Зазвичай ти не вбираєшся так ретельно для ділових зустрічей…

Я завмерла з роззявленим ротом. Частково тому, що так було зручніше наносити помаду, частково від подиву. Невже? Виявляється, Георгій помічає, коли і з якою старанністю я збираюся на ділові зустрічі. Оце новина!

— Мовчиш? — трохи напружено поцікавився Жорик.

Я дійсно мовчала. Сказати не було чого, й мені це діяло на нерви нітрохи не менше, ніж Георгію. Телефон, який задзвонив цієї миті, позбавив мене ганебних виправдовувань. Керуючись єдиним бажанням вирватися нарешті з цієї бридкої мовчанки — я схопила слухавку. Настусині навушники цього разу добре стали мені в пригоді: дитина на телефонний дзвінок не зреагувала.

— Детективна агенція «Order», — я забула з переляку про необхідність змінювати голос та інтонацію.

— Катерина?! — на тім кінці дроту мій голос вочевидь викликав обурення. — Що ви там робите?

Я миттю зрозуміло, хто телефонує.

— Полегшую детективу Собаневському його працю, — я миттєво перетворилася на саму холоднокровність. — Погодьтеся, зручніше стежити за тим, хто під рукою.

Відверто кажучи, я була жахливо розгнівана на цього типа. Бракувало ще, аби через нього спалахнула сварка в сімействі. І потім, навіщо було приховувати від мене свої підозри?! Невже не міг просто запитати, чи я не злочинниця? Навіщо влаштовувати комедію? Втім, я і сама не надто прагла поділитися із Шумиловим своїми підозрами щодо нього. Навіть послала Тигру стежити за дядьком…

— Знаєте, Катерино, — він, мабуть, вирішив бути відвертим, — ви починаєте надто турбувати мене. Гадаю, вам доведеться дещо пояснити…

— Вам теж. Я надам вам цю можливість за сорок хвилин. Сподіваюся, наша домовленість про зустріч у силі?

— У силі…

— До речі, навіщо ви дзвоните?

— Повідомити панові Собаневському про те, де вас можна буде знайти сьогодні ввечері… — розгубився видавець.

— Дякую, я йому вже доповіла.

— І ще. Я хотів попросити його зустрітися зі мною…

— Я йому передам.

— Катерино, не клейте дурня, покличте Собаневського до телефону. Будь ласка. Знаєте, мені зараз не до ваших… кгм… фокусів. Я хотів би залучити детектива Собаневського до пошуків моєї дочки.

— Що? — я ледь не впустила слухавку. — Скільки ж у вас дочок?

— Одна. Ксенія. І вона зникла, — Шумилов намагався говорити спокійно, але навіть байдужа телефонна мембрана не могла приховати зусиль, яких коштував видавцеві такий тон, — залишила листа. Просила не хвилюватися.

Я прикрила слухавку рукою та цитькнула на Настусю й зробила знак, аби вона покликала Георгія.

— Такого самого листа? — запитала я, вже натискаючи кнопку голосного зв’язку на апараті.

— Ах, так. Ви ж були присутні при загадковій втечі гінця. Щойно ви пішли, мене знову оточили телефони. Потім із офісу принесли папери на підпис… Втім, це не так важливо. Відверто кажучи, я думав, що в конверті якийсь черговий рукопис невизнаного генія і не надто турбувався з приводу цього листа. Поява вашої загадкової персони з розповіддю про музей і глухонімого насторожили більше. Намагаючись знайти спосіб вашого розсекречення, я зовсім забув про цей конверт.

— Але чому?! Що дивного в моїх розповідях про музей літератора?

— Та є дещо, — видавець просто вражав «конкретикою». — Спробую пояснити. Якщо ви, звичайно, зумієте виправдатися. Отож. Я наткнувся на конверт щойно… Це виявився лист від Ксенії. Просить не хвилюватися, пробачити їй. Пише, що їй необхідно зникнути на якийсь час. Як вам таке? Ще просить, щоб я нікому не казав про листа.

— Погано ж ви виконуєте прохання дочки, — дорікнула я.

— Так. Погано, — погодився Шумилов, — але мені потрібна допомога. Я впевнений, Ксенія втрапила в халепу. У нас нема звички нагонити стільки таємничості. У нормальному становищі вона б не обійшлася без пояснень. Ви дасте мені поговорити з паном Собаневським?

Георгій напружено мружився, дивлячись просто перед собою. Бажання перехопити ініціативу в розмові не виявляв.

— Так, — рішуче відповіла я, — причому, особисто. Чекайте на нас, як домовлялися. Ми зараз будемо. І ще… Ви не турбуйтеся. Не переживайте. Жорик обов’язково що-небудь придумає. І потім, Ксенія вже велика. Вона має право вирішувати, що робити. Сама може постояти за себе.

— Я все це знаю, — швидко промовив Шумилов. — Але бажаю знати більше. Для цього мені й потрібен пан Собаневський. Чекатиму.

— Домовилися.

— Знаєте, я не хотів вас скривдити. Це все нерви. Ніяк не можу усвідомити, що Ксенія вже доросла. Хочеться ставитися до неї, як до дитини… Піклуватися…

На цьому Шумилов вирішив закінчити розмову.

— Я правильно зрозуміла, ми виїжджаємо? — з безневинним виглядом поцікавилась я в Георгія, відчуваючи все-таки докори каяття