Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— А про те, що гріх глузувати з лежачого, тобі не казали? — в’їдливо поцікавилась я. — Ти негарно поводишся.
Цієї миті дверцята шафи не витримали нашого натиску й рвучко відчинились, а я зігнулася під вагою власної дублянки.
— Я ж казала, — знизала плечима Сестриця. — Все, більше й не писну, поводитимуся пристойно…
Останню фразу Настуся випалила після того, як наткнулася на мій суворий погляд. Дивна для цієї особи слухняність. Розуміє просто з півпогляду!
Ні, справді, чи то я перетворилася на досвідченого вихователя, чи Сестриця виявилася пристойною дитиною. Ненька б нізащо не повірила ні в перше, ані в друге.
— Я окупую на часинку твій комп’ютер? — за кілька хвилин усе-таки вирішила поцікавитися Настуся.
Жорик тяжко зітхнув, але погодився.
— Може, вона як Пєчкін? — з надією запитала я. — Може, в неї перехідний вік і кепська вдача були, поки велосипеда (в даному випадку комп’ютера) не мала?
Сестриця зникла в надрах інтернету, й через це дійсно затихла.
— Схоже, дитина занедужала, — стурбувався Георгій.
Іншого пояснення такій тиші в присутності Сестриці ніхто з усіх, що знали Настусю досить добре, придумати б не міг. Тим часом я раптом згадала, що знаю це «інше» пояснення.
— Знаєш, мені потрібно купу всього тобі розповісти, — я потягла Жорика на кухню, — і про Настусю теж. Вона така тиха тому, що боїться.
— Їй щось загрожує? Накоїла чогось і тепер боїться розплати? У що ти вже втягла дитину? — Георгій сів на підвіконня, що свідчило про його готовність до тривалої бесіди.
Останнім часом у Жорика з’явилася ця дурнувата звичка — змушувати всіх навколо дивитися на себе знизу вгору. Я покірно сіла на стілець і задерла голову. Підвіконня в цій квартирі розташовувалися доволі високо.
— Не «чогось», а «когось»! — лиховісно промовила я і простягла Жорикові останню записку. Для наочності. — Не дивно, що Сестриця злякалася.
— Нічого я не злякалася! — почулося з коридору.
— Ти ж у навушниках?! Ти ж нічого не чуєш? І потім, здається, ти обіцяла випаруватися? — вдавано обурилась я, полегшено зітхаючи подумки. Раз обурюється — виходить, дійсно, не надто переживає.
— Ну, сиділа, — Настуся кокетливо потупила очка, — а потім перестала сидіти. Випадково проходила повз вас, і в цей момент саме випадково скінчилася пісня, тож я випадково почула те, що ти казала…
— Буває, — я нібито закотила очі до стелі, щоб непомітно, але багатозначно перезирнутися з Жориком.
— Отож! — Настуся вирішила, що з виправдальною частиною можна скінчити, і перейшла до обвинувальної. — Неправда! Я не записки боюся! Я тебе боюся! Ти ж можеш звільнити мене… Скажеш, мовляв…
— Настусю, тут стає небезпечно, — перебив Сестрицю Жорик. — Тобі краще буде поки що не втручатися. Прийдеш на стажування коли трапиться спокійніша справа…
— От-от, — ствердно закивала Сестриця, й далі ведучи розмову тільки зі мною, Георгія ж використовуючи як наочний посібник, — саме це ти мені й скажеш. А я не хочу спокійної справи.
— А я не хочу неприємностей! — безапеляційно заявив Жорик.
Вони блиснули одне на одного очима, а по тому втупилися в мене. Знайшли суддю… Начебто я могла запропонувати щось ділове!
— Пропоную компроміс, — виявилося, могла. Мій голос заговорив окремо від мене самої, знаходячи прийнятне рішення. — Настуся від справи не усувається, але в оперативній роботі бере участь тільки побічно. Сидить зв’язківцем на телефоні. Приїздити після школи буде сама. День усе-таки… А вечорами я відвозитиму її додому й передаватиму з рук у руки батькам.
— Із лабет у лабети, — тужно виправила Настуся.
— Що вирішимо? — не звертаючи уваги на Сестрицині репліки, поцікавилась я. Звичайно ж, остаточна відповідь залишалася за Георгієм.
— Для початку, виклади мені обставини справи.
— Тільки спершу поясни, що ти там торочив про дзвінок Шумилова?
— Усе тривіально. Подзвонив, сказав, що хоче працювати з таким детективом, як я. Каже, мовляв, зробив довідки… Репутація нашої агенції не залишає сумнівів щодо надійності й т. д. Просив з’ясувати, хто така детектив Катерина Кроль і що спонукало її братися до розслідування… Переказав вашу розмову. Щиро кажучи, ти дійсно поводилася дуже дивно. Чому не послалася на нашу агенцію?
Ну що я могла відповісти!? Отака вже дивна вродилася…
— Зрозуміло, — Жорик правильно витлумачив моє знизування плечима. — ЗАГАЛОМ, я погодився встановити за тобою стеження.
— Не соромно?
— А що? Замовникові потрібно довідатися, хто ти така й що робиш? Будь ласка, надам йому повну інформацію. Я хіба винен, що людям грошей нема куди подіти?
— Чому ти не пояснив йому, що ми працюємо разом? Це ж нечесно. І ти зможеш так вчинити?
— Дуже старатимуся, принаймні. Гаразд, розповідай, що там сталося й чому ти стала головною злочинницею.
— Про друге нічого не знаю. А про саму справу… Зараз…
Я взялася до приготування кави й одночасно до розповіді. Не так-то й легко, насправді, пояснити ситуацію, нікого не заплутати й самій не заплутатись. Я відіслала Настусю по свого записника. З маніакальною наполегливістю записуючи все почуте, я автоматично позбавила себе можливості пропустити будь-які нюанси. Тобто все, що мені здалося значущим, я й так запам’ятала. Але для Георгія, звісно, вирішальне значення мали саме ті факти, котрі я вважала незначними. І саме з них він зазвичай складав картину, необхідну для блискучого розкриття справи. Георгій був таки талановитим детективом. Якщо вже він замислювався над розгадкою якоїсь таємниці, то доводив справу до кінця. Проблема була в тому, щоб змусити його замислитися. Звичайно, для мене це було найбільшою проблемою. Поки Сестриця виконувала доручення, я кількома словами спробувала описати, що сталося, атмосферу в трупі. Вийшло нібито не надто упереджено.
— Може, за цю справу краще взагалі не братися? — насупився Жорик. — Від такого режисера і я б утік.
Їм там, по-моєму, потрібен гарний лікар, а не детектив.
