Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Усе одно, найпідозріліший — оцей кур’єр, — наполягала Сестриця.

Я кволо погодилася, думаючи про своє. Настусю належало негайно відправити під охорону Георгія. Нехай сидять разом у офісі, на телефонні дзвінки відповідають. Крім того, мені не давав спокою цей загадковий лист, отриманий Шумиловим. Надто вже багато дивного.

— Тигро, — зважилась я нарешті на остаточне прийняття Істоти в команду, — дуже мені цікаво, що в тому листі… Сумніваюся, що твій дядько зізнається мені добровільно. Впораєшся?

— Постараюся, — невпевнено промовила дівчинка. — Дядько, звісно, в мене класний і мене дуже любить… Але в справи втаємничувати не буде. А будь-яку хитрість легко розкусить. Але можна спробувати.

— Зроби ласку.

Цим пострілом я вбила відразу безліч зайців. Тигра отримала завдання й нарешті відчула себе «при ділі», тож без зайвих суперечок погодилася тимчасово дати мені спокій. Настуся наслідувала позитивний приклад старших товаришів і теж почала виявляти дива слухняності: погодилася залишитись при Георгії. Крім того — чого на світі не буває — жевріла все-таки надія, що Тигрі дійсно вдасться довідатися про зміст таємничого листа. Сама ж я збиралася найдокладніше переповісти все Георгієві й витрусити з нього план подальших дій. Нарешті, мені необхідно було продумати всі нюанси майбутньої розмови з Шумиловим і Ксенією.

Своїх підозр щодо причетності дочки Шумилова до написання записок із погрозами я вирішила поки що не висловлювати. Ксенії це однозначно не сподобалося б. Видавець же й без цього досить дивно реагував на мої розпитування про дочку. Втім, і на решту запитань. І не тільки запитань.

Я раптом уявила нас із Шумиловим — який вигляд ми мали б збоку, та, силкуючись давати об’єктивну оцінку всьому, що відбувалося, прокрутила в пам’яті минулу розмову.

Він взагалі був химерний, цей видавець. Не здивуюся, якщо навіть…

«Так, — протверезила мене самоіронія, — підозри щодо своїх наймачів, схоже, уже стають твоєю кепською звичкою. Навіщо їм звертатися до детектива, якщо не хочуть, щоб справу було розплутано?»

Втім, я ж ані слова не зронила про те, що розслідування вестиме Георгій Собаневський. Підсвідоме бажання зачарувати видавця, схоже, змусило мене здаватися трохи самостійнішою, ніж я є насправді. З усього, що я тут наговорила, Шумилов просто зобов’язаний був зробити висновок про цілковиту мою непридатність до розслідування. Найняти мене могла б лише людина, яка палко бажала б саме заплутати справу…

Негарні передчуття змусили мене додати газу. Мерщій до Георгія. Уже він-бо зуміє в усьому розібратися. Зуміє захистити мене й Сестрицю, зуміє знайти зниклих дівчаток, зуміє поставити на місце негідника, що підкидає мені свої мерзенні записки. Ні, я не змінила прийнятого ще вранці рішення зробити справу режисерки своєю особистою справою. Просто кожен вирішує проблеми, що виникають, власними методами. Я — шляхом залучення Георгія. Якщо мені вдасться привернути Жорикову увагу до зникнення акторок, то він, поза сумнівом, докопається до істини. Від цього справа не стане менш «моєю», адже саме я змушу Георгія де зробити. Швидше ж бо до Жорика!

«Нічого не скажеш, гарний цей видавець! Зовсім заморочив мені голову! Як я тільки могла йому повірити?» — обурювалася змучена підозрами та розчарована в усіх на світі моя легковажна частина.

Під’їжджаючи до свого дому, я зі смутком констатувала, що всі мої симпатії до Шумилова цілковито випарувалася. Як завше, коли чергова закоханість виявлялася скороминущою, я трішки засмучувалася. На додачу до загального негативного стану ще й ця неприємність остаточно знищила рештки гарного настрою. Ет, а вранці театральна справа здавалася такою приємною і привабливою…

Настуся, видно, відчула мій стан і принишкла, задивилась у вікно. Щоправда, звуки з навушників її плеєра конкурували з моєю автомагнітолою… Але попри це поведінку Сестриці можна було назвати навдивовижу тихою. Схоже, я робила перші педагогічні успіхи.

— Як добре вдома! — зумисне голосно промуркотіла я в передпокої, щоб привернути увагу Георгія до нашої появи. — Ти собі уявити не можеш, скільки на вулиці всіляких неприємностей.

— То сиділа б у офісі, — на весь голос прокричав Георгій, не виходячи з кімнати. Ніщо не могло відірвати детектива Собаневського від напруженої боротьби з комп’ютерними монстрами. — То, чого доброго, й катастроф на вулицях поменшало б.

Настуся, завжди готова підіграти Жорикові, пирснула зо сміху.

— Ти не розумієш, — намагаючись зберігати серйозність, провадила я, — цього разу я нічого не накоїла. Без мене обійшлося. Знаєш, ця справа виявилася не настільки незначною, як ти припускав. Без тебе не впораюся. Необхідне твоє втручання.

Усе це я вигукувала, стрибаючи по коридору на одній нозі. Процес роззування трохи затягнувся. Куплені тиждень тому ботфорти на ногах мали просто вражаючий вигляд, любили на них сидіти й без бою не скидалися.

— Та вийміть мене хто-небудь звідси! — не витримала я. — Я ж не кіт, щоб усе життя провести в чоботях.

— Чого було пхати ноги куди попало? — безініціативно відгукнувся Жорик, якому вже встиг добряче набриднути процес вилучення мене з обіймів дорогого взуття. На жаль, крім Георгія це ритуальне дійство виконувати не було кому. В Настусі просто сили не вистачило б. Комп’ютерним іграшкам довелося трішки почекати.

Настуся помітила, що комп’ютер звільнився, миттю прослизнула в кімнату й полізла в інтернет.

— Уявляєш, спілкувалася півдня з замовником — видавцем Шумиловим, і в результаті виявила, що з усіх задіяних у справі персонажів, він найбільш підозрілий, — довірчо вручаючи Жорику свою ногу, повідомила я, обома руками хапаючись при цьому за ручку дверей.

— У вас із ним це взаємно. Він телефонував кілька хвилин тому. Просив, щоб я стежив за тобою. Ти в нього — головний кандидат у злочинці, — спокійнісінько мовив Георгій.

Від несподіванки я розгублено сплеснула руками. Цієї миті Жорик смикнув за чобіт. У результаті ми з ним обоє відлетіли в далекий кут передпокою. Настуся стежила за нашими пересуваннями з кімнати. Давненько, мабуть, не бачила такого цирку, тому була в захваті.

— Кажуть, після яких слів людина впала, те й