Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Кінь під нею став на диби, і Тарсіша впала на землю. Дітар відразу підбіг до неї. На дівчині не було лиця. Тремтячи всім тілом, дівчина вказала прямо перед собою. Дітар простежив за її рукою і зблід.

Прямо перед ними лежав мертвий парубок. Зовсім юний, майже хлопчик, він лежав на спині із закиненою назад головою. Руки були випрямлені в струни і стислі в кулаки, очі широко розплющені. В них застиг такий жах, що здавалося, він побував на бенкеті у самого Сатани. Рот його був широко розкритий в передсмертному крику, обличчя перекошене від болю, а волосся було повністю сивим. Складалося враження, ніби з хлопцем розправилося щось далеко не чисте.

Притуливши Тарсишу спиною до дерева, Дітар взяв її обличчя в свої долоні і подивився в очі. Він захистить її від будь-якого ворога але, побачене, вказувало більше на містичну небезпеку, чим на фізичну. Тарсіша вірила в те, що є речі, які ми не здатні зрозуміти, і тим більше підпорядкувати їх собі. Лице, застигло від жаху, і чітко віддрукувалося у неї в голові.

Вона намагалася впоратися, намагалася заспокоїтися, але щось сильно заважало. Вона знову бачить смерть і знову в такому жахливому стані.

– Тарсіша, я тут, я з тобою. – Хлопець намагався заспокоїти кохану, гладив її по щоках, стискав руки, обіймав. Цього було мало, але зараз чернець не міг зробити більшого. За останні роки він побачив стільки смертей, каліцтв і потворності на полі бою, що йому вистачило б на все життя, але вона, вона не створена для того, щоб спостерігати за тим, як вбивають.

Дітар теж не міг зрозуміти, як це сталося, а головне навіщо? Шлях, явно, не буде спокійним. Мірана застигла і закрила очі, навіть закричала від жаху. Їх нова супутниця злякалася не менше Тарсіши. Дихати стало важке, вона ніби відчула весь його біль. Есін спішився і зняв з плеча лук. Раптом, хтось є поруч, і наважиться напасти на них. Треба бути у всеозброєнні, немає сенсу ризикувати на незнайомій місцевості.

Лише Фалькар зберігав спокій – некроманту не повинно боятися смерті, в якому б вигляді вона перед ним не з'явилася. Некроманти дружили із смертю. Смерть для них – цілком реальна істота. Вони укладали з нею угоди, приносили їй жертви і виконували її доручення, а натомість отримували від неї послуги. Їх справи з потойбічним світом були таємними для всіх, їх вчення були досить жахливими і складними, але врятувати Агіаса могли тільки вони.

Фалькар підійшов до тіла хлопця, що лежав на землі. На ньому не було ні рани, навіть плямочки крові. Що вже саме по собі, було дивним.

– Що з ним сталося? – Запитав Дітар у некроманта в надії, що той бачив подібні речі.

Фалькар уважно розглядав труп.

– Можна тільки припускати, але сказати точно ніхто не зможе.

Біля трупа лежало кілька пергаментів з розмитим текстом. Він підняв їх, але розібрати зміг тільки один уривок: "Якщо у птаха відрізати крила, то він перестане бути птахом. Якщо хочеш бути живим – в крила бий". Він прочитав ці слова вголос і подивився на ченців, але ті тільки знизали плечима.

– Швидше за все, його серце просто не витримало того жаху, що він побачив. – Сказав некромант, встаючи на ноги, потім він застрибнув у сідло, забравши з собою папери.

– Надто багато смертей. – Задумливо вимовив Есін, дивлячись на синє небо, тепер він вирішив не випускати з рук зброю і уважніше стежити за тим, що відбувається навкруги.

– Скільки на цій землі не було воєн, Дітар? Не рахуючи набігів зграй бродячих мисливців за легкою здобиччю. – Запитав коваль свого друга, схоплюючись на коня. – Книготорговець?

Почувши останнє слово, Дітар вирішив промовчати.

– Не будемо про це, пора вирушати. Час, як і смерть, чекати не стане.

Фалькар, коли ніхто не звертав на нього уваги, дозволяв собі легку посмішку:

– Смерть – мачуха життя.

Адже він правий, без смерті не з'явиться нове життя, люди стануть безстрашними і від цього безглуздими. Почнеться багато воєн, бійці не помиратимуть – битва стане тривати цілу вічність. Без страху втратити близьких, ми не зможемо до них прив'язатися, любов набуде тільки фізіологічного сенсу. Вщухне радість появи нового життя, адже, це гіркота втрати давала сенс. Загін рушив у дорогу, залишивши тіло хлопчика і далі привертати увагу перехожих. Вони їхали в повній тиші, роздумуючи про своє. Сонце вже скоро спуститься нижче і похолодає.

Наступний привал планувався вже в Броліконі, часу було зовсім мало.

Прохолодний вітер пробігав по шкірі. Місто було зовсім близько. Стежка привела їх туди куди потрібно. До Бролікона залишалося кілька сотень метрів. Пил, що піднімався, від вершників, не залишився непоміченим, у стін міста їх вже чекав десяток ченців. Дітар першим зупинив коня, і тут же заговорив:

– Хто старший загону? В мене наказ від Авраала. Агарії потрібна ваша допомога, порушений спокій нашого Братства. Ви повинні повернутися разом зі мною.

– Я знаю тебе, Дітар, ти командир стражників Білокам'яного. Звичайно, ми готові повернутися. – Один із загона ченців вийшов вперед.

– Я рад цьому. Ще нам потрібен король некромантів, у мене до нього термінова справа.

Ченців складно збентежити, чимось, але при цих словах вони переглянулися. Той же, хто назвався командиром, знову вийшов вперед.

– Всі тут намагаються обходити стороною печери у міського кладовища. А по ночах, Некромасан творить такі справи, що лише некромант зможе витримати це, і не з'їхати з глузду від страху. Давайте ми влаштуємо вам зустріч вранці.

– Так, добре. – Дітар зітхнув. – Але час нам неймовірно дорогий!

– Так буде краще, чернець. – Фалькар спішився і взяв із сумки свої речі.

Ченці знову заговорили.

– Відпочинете з дороги, а завтра зустрінетеся з хазяїном мертвих. Йдіть за нами, ми зараз приготуємо для вас їжу і ночівлю.

Дочекавшись Тарсішу і Мірану, які дуже швидко наздогнали чоловіків, вони ввійшли до міста. Настав вечір, але вогнів на вулицях не спостерігалося. Навіть вікна будинків не пропускали світло, а закривалися на ніч віконницями. Через невеликі вузькі вулички, зробивши кілька поворотів, ченці привели путників у будинок.

– Ви можете розташуватися тут. Довгий шлях вимагає відпочинку. Завтра ми все обговоримо. Ченці пішли.

Всі випробування, пережиті за день, давалися взнаки. Кожен думав про своє. Ніхто спочатку навіть не доторкнувся до їжі. Втома долала їх, жоден не міг забути те, що вони побачили в лісі.

"Знову ніч, його серце болить, він вірить і