Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Дякую. – Дітар зітхнув з полегшенням.

– Отже, вирушай до Бролікону, я дам вам своїх коней. Впевнений, за ніч ви встигнете туди дістатися.

– В мене є кінь Маркітана.

– Ах так, циганські коні. Нехай буде так. – Авраал схмурнів. – Про твої рани і про циганку поговоримо після твого повернення.

– Дякую, батько! – Дітар преклонив одне коліно. – Я виконаю ваше прохання.

– Це було не прохання, а наказ. Нехай прибуде з тобою благословення землі і неба, син мій! – З цими словами Авраал повернувся і повільно пішов у храм завершити вечірню молитву.

Ченці вибрали чотирьох сильних коней і поспішили до бібліотеки, де їх вже чекала Тарсіша. Дітар обійняв дівчину і відразу забув про все на світі, дозволивши собі потонути в улюблених очах, але – лише на мить. Вона стояла, опустив руки і лице. Взяв її руки в свої, Дітар, з такою ніжністю, підніс їх до губ. Повні сліз очі циганки виблискували особливо. Пережити таке варто було не малих зусиль, а впоратися з цим і жити далі – ще більших. Юна циганка була сильна духом, але ці події похитнули її силу.

Як сильно Дітар любив Тарсішу, не можна було передати словами. Пронести це почуття крізь розлучення і таку кількість випробувань – вони зобов'язані були залишатися разом. Ніщо і ніхто не мав права їм завадити.

– Любов моя! Я не шкодую ні секунди, що відправився за тобою! Я не зміг би жити без тебе! – Дітар говорив тихо і ніжно, дивлячись їй прямо в очі. – Мої друзі – воїни. Їхнє життя – битва, а смерть – нагорода. Лише Ханой вирішує, хто і коли піде до нього. Тому, не вини і не страчуй себе – ти лише знаряддя Ануш для того, щоб душі воїнів Ханоя йшли своїм шляхом. – Немов долаючи себе, говорив чернець.

– Я відведу тебе в мій дім, а сам відправлюся до Бролікону. Повернуся через кілька днів.

– Я тут не залишуся!

– Не хвилюйся, тут ти будеш у безпеці.

–Мені не потрібна безпека, якщо тебе немає поруч. Я їду з тобою! Ти хвилюєшся, що я не впораюся? – Не даючи Дітару заперечити, Тарсіша раптом вихопила з рукава короткий ніж і різким помахом шпурнула його повз ченця. Озирнувшись, друзі побачили Фалькара, що завмер біля дверей. Ніж прикував капюшон його накидки до дерев'яної балки прямо біля вуха.

– Е-гей, циганка! Я тоді тільки пожартував. Я некромант, але не безсмертний!

Дітар посміхнувся.

– Ми були на відстані цілих п'ять років, і я не маю наміру більше розлучатися з тобою ні на один день. А якщо в цьому місті з тобою щось станеться, то нехай це станеться з нами обома. Дітар, більше тебе я не втрачу.

– Я кохаю тебе! – Дітар обійняв дівчину і зарився обличчям у її волосся.

– Мені залишилося повідомити батька про смерть сина.

Поселення було більше схоже на вулик: нестримний рій і постійні турботи. Закохані йшли повз, немов вирвані з загальної метушні. Самотні вогнища горіли біля наметів, чулася протяжна пісня дорослої циганки. Вона співала про нещасну любов, яка закінчилася смертю дівчини через тугу по коханому. Біля вогнищ сиділи групи суворого вигляду чоловіків, в обладунках і повністю озброєних. Вони проводжали пару важкими поглядами, немов вважаючи їх винними у всіх своїх бідах.

Хлопець з дівчиною відчували весь тягар засудження, що легким холодком йшов за ними.

Дітар і Тарсіша відправилися до найбільшого шатра. Біля нього виднілася самотня постать старого.

Міха не спав, його турбувало погане передчуття, але він намагався не піддаватися йому, вдивлявся у вогнище і чекав новин. Дітар підійшов до нього, поклав руку йому на плече. Старий здригнувся і стрепенувся, як від сну.

– Вітаю тебе, Барон. – Ввічливо привітав старого чернець.

– Дітар, син мій, я не можу звикнути, що ти ходиш безшумно, як… як чернець. – Посміхнувся Міха. – Я слухаю.

– Маркітан. – Твердо вимовив Дітар. – В мене погані новини.

Посмішка відразу зникла з обличчя старого Барона.

– Твій син і мій брат – бився зі мною з канібалами. Ми звільняли наших полонених, але коли йшли через тунель, земля обвалилася і засипала усе. Я не знаю: загинув він чи потрапив у полон, ми виявилися по різні сторони завалу. Але я збираюся повернутися туди, як тільки…

– Він залишився битися, заради порятунку інших. – Втрутилася Тарсіша, з жалем дивлячись на Міху.

Дітар зняв з плеча сумку і дістав невеликий згорток. Дбайливо розгорнув полотно, протягнув Барону чашу.

– Це подарунок Авраала – Тибетська чаша. В кожного великого народу має бути своя велика святиня. А цигани її більш ніж гідні. – Він протягнув чашу, ніби намагався хоч би трохи приглушити втрату.

Міха прийняв подарунок і кивнув. Звістка про сина так його вразила, що він поки не міг усвідомити те, що відбувається, хотів тільки захистити себе від нестерпного болю.

– Дякую, тобі. Ти гідно послужив своєму народу. Я завжди був готовий прийти тобі на допомогу, але бажав, щоб страждання виховали в тобі терпіння і силу. Раз по раз ти проходив випробування, падав, піднімався і йшов далі. Ти виявився кращим учнем, ніж я був учителем. Я і не міг розраховувати на твою допомогу, а ти зробив більше за всіх.

– Твій син – великий воїн, для мене було честю битися поруч. Але доки я не побачу його мертве тіло, я вважатиму його живим. Даю слово, що зроблю все, щоб Маркітан переплив це озеро. – Дітар зітхнув.

Міха пішов у будинок, більше приховувати свої почуття він не міг, він пишався своїм сином і не знав, що зараз візьме верх у його серці. В середині все стискалося. Абсолютно все! Йому тепер жити з цим, нести такий важкий тягар до кінця своїх днів. Чекати повернення сина. Дивитися в темряву.

Есін підвів коней, і вони вирушили в дорогу. Несподівано з темряви, прямо на стежку до них вибіг Серафім. Вони ледве встигли зупинити коней, що пустилися швидкою риссю.

– Брат мій, тобі що, набридло жити?!

– Дітар, ось карта. Тут найкоротша дорога. Бережи її, вона єдина. А тепер щасливої дороги. – Серафім сховався у темних джунглях так само не чутно, як і з'явився.

Путь вони тримали в невідомі землі, Берлікон чекав іх.

Глава 15

"Зустріч у дорозі, як несподіваний поворот, таїть у собі великі небезпеки чи можливості". Заповідь П'ятнадцята. Кодекс Братства