Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
В душі циганки бушував цілий ураган почуттів: один тільки вид її воїна – повергав у відчай! Відчуття провини закрадалося у її голову, це саме через неї ченці опинилися в сутичці з канібалами, пропав Маркітан, а Агіас був при смерті. Дівчина гинула від почуття безпорадності.
– Якби я не була такою слабкою, іншим би не довелося ризикувати собою заради мого захисту.
Незабаром, зовсім близько беріг озера. Дівчина, як могла, залишала цю біль в середині себе. Але вона, подібно кішці, все скребла. Їй було так боляче. Вона не розуміла, або не хотіла розуміти, що в цьому всьому немає її провини. Дітар, Маркітан, Агіас – воїни, що захищають свій народ. Ченці зробили те, що повинні були. Нехай навіть такими жертвами.
Вони пробиралися крізь джунглі, здавалося з останніх сил. Йшли крізь гущавину з таким цінним вантажем. Втома долала всіх. Важке дихання Агіаса лякало Дітара. До порятунку залишалося не так багато.
Есін зустрів їх разом з невеликим загоном. Всі забралися на плоти і попрямували у Білокам'яний. В дорозі, не втрачаючи часу, Есін надавав допомогу своїм братам, оглядаючи і перев'язуючи їх рани. Тарсіша сиділа поряд з Агіасом, і щохвилини змочувала його пересохлі губи, свіжою водою, ледве стримуючи сльози. Здавалося, всі емоції, що накопичилися, починаючи із загибелі її брата та батьків, і до полону в канібалів, готові були розірвати її душу. Все, що за довгий час, звалилося на цю крихку дівчину, зламало б навіть міцного чоловіка.
– Моя мати. Вона була царицею. Інакше, звідки ця велич в її образі, в голосі, фігурі? – Спогади дитинства, як легкі хмари у вітряний день починали нечітко з'являтися в голові Дітара. Він хотів згадати, дізнатися хто ж він, хто його сім'я. А зараз, його долали сумніви – чи з цього він світу і часу. Чому він інший? А може і дійсно, він зовсім не циган?
– В цьому місці дві фортеці однакової форми, два зали, два камені. Метеорити? Там до мене приходили видіння. Тільки там. – Думки Дітара міняли одна іншу, і починали вибудовуватися в певному порядку. – Мені треба самому вирішити, кого віддати батькам. На яку жертву я готовий?
Питань ставало все більше, а відповідь була лише одна:
– Мені треба знайти батьків. – Дітару хотілося дізнатися, хто він і що тут робить. На це питання він мав отримати відповідь.
Дітар згадував, як поводилися інші бранці в в'язниці, і зрозумів, що кожен випробовував подібне, але лише йому бачення являлося так ясно і виразно. Невідома сила, яка викликала спогади про його матір, напевно зводила з розуму тих людей, які знаходилися поруч. І ще це страшне і солодке бажання – бажання вбити ворога! А тепер юнак згадав, як глибоко в його розумі було бажання випити крові вбитого їм супротивника. Таємниця канібалів починала розкриватися. Можливо, відповідь треба шукати в цих каменях.
Камені, немов залишки метеоритного дощу, якщо так, то це пояснює, чому вони викликають такі галюцинації.
Ще до вечора вони пристали до берега. Ось вже видно сторожові вежі Білокам'яного селища. Табір циган, оточений поспішно виготовленою загорожею, знаходився в самих стін фортеці ченців.
Вони прибули на центральну площу Білокам'яного, де їх відразу ж зустріли два кантрі ченця із вартою.
– Нам терміново потрібний лікар. – Швидко заговорив Дітар. – Агіас сильно поранений. Часу немає, треба діяти швидко.
Ченці переглянулися.
– Зараз у Білокам'яному немає жодного лікаря. Як ми зможемо йому допомогти?
Дітар не хотів цього чути. Він був налаштований дуже рішуче і готовий зробити будь – які дії для порятунку друга. Він тут же обернувся і повів їх до печер, що ховалися в глибині кладовища. Темп їх руху залишався незмінно швидким. Зовсім скоро вони опинилися біля печери.
– Це тут! – Завірив їх Дітар і увійшов до неї першим.
Недалеко від входу вона розширювалася, утворюючи невеликий зал, у центрі якого горіло вогнище, а навколо нього сиділи троє.
Їх складно було назвати людьми, зовні вони більше були схожі на напівмертвих. Шкіра сірого кольору, одягнені в дрантя, зняте з мерців, їх очі горіли божевільним блиском – некроманти. Всі в Білокам'яному знали про них, але на пам'яті Дітара ніхто до них ще не звертався. Вони самі, шукали собі нових послідовників. Ченці не вважали їх жителями цього світу, а швидше – підземного, але дозволили їм мешкати в безпосередній близькості від себе. Страху вони не викликали. Але і доброзичливими теж не були.
Некроманти сиділи в своїй печері, денне світло, тепло сонця або запах дощу – ніщо їх не цікавило. В них було своє вчення, свої правила. В іншому, це їх життя. Вони могли допомогти і це важливо.
Ченці внесли і поклали перед ними Агіаса.
– Мій друг помирає від бойових ран. – Відразу почав Дітар. – Нам терміново потрібний той, хто може зцілити його. Якщо ви впораєтеся з таким завданням, то я щедро заплачу вам золотом.
Пропозиція їх явно зацікавила, і некроманти переглянулися.
– Таку рану вашому лікарю зцілити неможливо! – Сказав один з них і злісно глянув в обличчя ченця. Це був Маліс. – Коли ти став правити Білокам'яним, то вигнав нас у ці печери. Ми не мали права вийти навіть за межі кладовища. А тепер ти просиш допомоги? Ти не Глава Братства, тому не смієш навіть заходити сюди. Тут ти нами не керуєш. Ми не збираємося підкорятися тобі. І, тим більше, твоїм людям.
Дітар насторожився, почувши такі слова. Можливо, вони не лише не допоможуть, але і зашкодять. Дітар не хотів затримуватися тут і втрачати час на умовляння.
– Але я можу дати тобі одну пораду. – Продовжив свою мову Маліс, вже спокійніше. – Поховай свого друга і забудь сюди дорогу. Ми не твої помічники, ти – циган, а не чернець! Єдине, що ми можемо для нього зробити – це викопати могилу, і то не безкоштовно! А тепер – йди.
У відповідь Дітар підійшов до вогнища, вперся руками об коліна, щоб усі некроманти могли бачити його обличчя і твердо вимовив:
– Якщо він помре – я поховаю його разом з вами! Тільки з ним попрощається весь народ на площі Білокам'яного, а вас я накажу закопати так, як є – живі ви або мертві.
В голосі ченця відчувалася небувала серйозність. Для нього порятунок друга – найважливіша місія і всі, хто йому завадять, заплатять найвищу ціну.
– Він що винен тобі грошей, раз
