Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Дітар, наносячи і відбиваючи удари, швидко продумував шляхи виходу. Час працював проти нього: якщо до ворога приєднається ще підкріплення, то доведеться відступити у глибину залу і потім лише сподіватися, що якимось чином вийде звільнитися. Надія на диво – сама остання справа. Треба вибиратися своїми силами.
Відразу три канібали стрибнули на ченця. Вони атакували його згори, і це було дуже несподівано для воїна в мантії. Впавши на одне коліно і пригнувшись, він дозволив ворогові буквально пролетіти над його головою і збити з ніг нижніх. За першими трьома, повністю нехтуючи захистом, кинулися вниз ще з десяток. Дітар не розгинаючись, завдавав удари та помітив, що канібали і не намагалися його атакувати – вниз їх штовхала невідома сила.
Агіас і Маркітан могутньо напали на канібалів з тилу і ті, сипалися вниз прямо на Дітара. Йому вже доводилося ухилятися від тіл, що падали на нього, і зіштовхувати трупи вниз, щоб самому зробити хоч крок вгору по сходинках.
Коли останні дикуни були мертві, Агіас протягнув Дітару руку.
– Я звичайно не скажу, що розплатився за свій порятунок з – під завалу, але ти б тут точно надовго застряг.
Весь у крові, в порваній мантії, переводячи дух, Дітар схопив простягнуту руку, і тільки тепер, дозволив собі посміхнутися. Він ще раз переконався, що поряд з ним саме ті, кому він не боїться довірити своє життя, та і сам, не сумніваючись ні хвилини, кинеться їм на допомогу. В голові ясно прозвучало "Тарсіша" і знову переживання закололи його тіло голками. Йому хотілося швидше знайти кохану, він молився, щоб циганка була жива.
– Тут полонених немає, камери порожні, тому не витрачатимемо час на всю ту мерзенність, що скупчилася внизу. Нам треба поспішати. – Скомандував Дітар, і всі рушили далі.
Маркітан йшов попереду, за ним Дітар, а прикривав з тилу Агіас. Образ матері виникав у хлопця в голові, але чернець намагався зосередитися на своїй меті. Пролунало виття, друзі зрозуміли, що з підземелля вже вибралися ті, що залишилися живими. Але звертати на них увагу не варто – людоїди були сильні своєю кількістю, силою і люттю, але не вмінням йти слідом тих, хто ці сліди вмів приховувати.
Маркітан вимовив:
– Човен нам тепер не потрібен. Ми набагато швидше перетнемо джунглі, тільки дивиться під ноги аби в темряві не наступити на змію. Тигри пішли з цієї місцевості – надто багато шуму за останні дні наробили люди. Стільки пролитої крові, могло притягнути тільки стерв'ятників, що власне і сталося. Звірі не полізуть у саме серце битви.
Мав відбутися нелегкий шлях. Пробиратися крізь гущавину з отруйними тварюками складно і в білий день, не кажучи вже про непроглядну темряву.
– Веди нас, друг. Головне зараз – час. – Дітар явно виглядав втомленим, тому Агіас протягнув йому маленьку пляшечку з рідиною, вона відновлювала сили і надавала бадьорості. Кантрі ченці спеціально готували її в храмі і брали з собою в далекі і небезпечні подорожі. Дітар лише посміхнувся і показав, що відмовляється прийняти це зілля, і зараз його не потребує.
Маленький загін, одному Маркітану відомим шляхом, нестримно і майже безшумно рухався джунглями. Хоча ночі в цю пору року короткі, здавалося, що ця триває вічність.
Не провів і години в дорозі, всі разом зупинилися, відчувши ледве вловимий запах вогнища. Далі вони йшли слід у слід.
В глибокій улоговині горіло вогнище, повільно граючи язиками полум'я, навколо сиділи близько двох десятків добре озброєних людей. Двоє із них рубали на шматки величезних змій і нанизували їх на гілки, готуючись смажити на вугіллі. В джунглях така вечеря це нормально, вибирати не доводиться.
Агіас вказав друзям на трьох вартових, що причаїлися серед дерев навколо табору, одного з них явно хилило до сну.
Не зронивши ні єдиного звуку, чернець ударом долоні відключив його і наблизився до табору зовсім близько. Тихо просуваючись у темряві, він практично дихав у потилицю своїм ворогам. Ватажок загону обернувся, і ченці одразу ж впізнали його. Це був Лекса, якого зовсім недавно Міха вигнав з табору. Таїтися вже не було сенсу, та і варто було дізнатися в циган: можливо, вони щось знали про викрадених? Ченці вийшли з кущів і, не надавши ніякого значення на обернену в їх сторону зброю, підійшли до Лекси.
Той теж не подав вигляду, що здивований їх появі і жестом запросив сісти до вогнища. Друзі відмітили, що за спиною кожного з них розташувалося по два – три цигана зі зброєю напоготів.
– Куди тримаєте шлях цього разу? – Почав Агіас.
– Ми йдемо з цих земель.
– Канібали викрали циган.
– Нам немає до цього ніякої справи.
Фрази вимовлялися неквапливо, але після кожної було зрозуміло, що Лекса до розмови з кантрі ченцем не схильний і чекає іншого співрозмовника. Тоді продовжив Дітар.
– Лекса, вони забрали Тарсішу.
– Мертву? – Вперше на обличчі розбійника відбилося почуття.
– Живу.
– Злодійка, моя циганка.– Лекса, намагався зібрати воєдино свої почуття, думки, і при цьому не видати їх присутнім. В середині нього все затремтіло. А це буде справедливо, нехай отримає за заслугами!
Дітар знав, що він говорить це спеціально і провокує нову бійку, але тримав себе в руках. Але тут, один з циганів, що сидів позаду нього, швидким рухом підніс свій меч до шиї Дітара.
– Закоханий вовк вже не хижак.
Лекса сміявся на повний голос, показуючи, що не боїться нікого у цьому лісі. Схоже – даремно. Агіас не втрачав ні на мить пильності, і вже зрозумів, що за ними гострозоро спостерігають із темряви. Він почув хрускіт хребців шиї дозорця, ні з чим незрівняний звук, коли клинок відсікає голову людини. Це була доля останнього вартового циганів.
Все ще сміючись, Лекса раптом зробив різкий випад ножем, убік Дітара. Тепер ніхто нікому нічого не повинен!
Злегка відхилившись від удару ножем, Дітар одночасно підняв праву руку вгору так, що меч нападаючого ззаду лише слизнув по наплічному обладунку ченця. Удар в ніс відкинув Лексу назад.
Стрибок вгору з перекидом назад – улюблений прийом вартових, став несподіваним для тих, що попали в засідку. Всі схопилися на ноги: одні для нападу, а Маркітан і Агіас – щоб зупинити бій. Прямо у
