Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Ченці дісталися до табору циганів ще до ночі. Сонце вже починало сідати за горизонт, і останні промені поступалися місцем темряві. Біля воріт був Маркітан, який залишився за дозорця. Побачивши ченців, він відразу здивувався.

– Чому ви тут? Що сталося?

Агіас і Дітар з розумінням переглянулися.

– Що ви знаєте про напад стерв'ятників?

– Нічого. – Відповів син Барона. – Ми цілий день розставляли пастки і сітки з отруєними шпильками для непроханих гостей.

– Вони забрали близько двадцяти циганів у полон. – Повідомив Агіас.

Маркітан задумливо вертів довгий вус у пальцях.

– Ці дикуни ніколи не заспокояться.

Ченці були налаштовані рішуче – багато канібалів загинуть на його шляху до Тарсіши.

– Я допоможу вам, брати. Тут закінчать вже без мене, а для вас ще один меч зайвим не буде.

Він віддав накази своїм людям і пішов до річки.

З боку могло здатися, що збираються вони поспішно, але кожен досвідчений воїн помітив би, що в човен вантажиться тільки найзручніша і необхідніша зброя: метальні короткі списи, мотузки, мечі і трохи провізії.

Через пару хвилин, вони відплили від берега і сильними помахами весел, погнали човен вниз за течією. Гребти треба було, якумога тихіше, бо сплеск води можна було почути на дуже великій відстані. Їм ніяк не можна було себе розкривати. Далі течія сама несла їх до мети, вони лише підгрібали веслом, коригуючи свій маршрут.

По знаку Маркітана вони пристали до суші і побігли вздовж берега до фортеці канібалів. Безшумно піднялися по стволах найближчих дерев на кілька метрів вгору, і відразу змогли оцінити обстановку в поселенні. Кілька чоловіків і жінок заганяли в середину тварин. Швидше за все – викрадених у циганів або індусів. Вони служили харчуванням, поки не настане можливість покуштувати людиною.

Друзі вирішили терміново обговорити план дій. Потрібно було якнайшвидше діяти і, як можна довше залишатися непоміченими.

Дітар сказав:

– Якщо вони сьогодні привели тварин, одже – в них немає наших бранців, але я перевірю. Я знаю цю фортецю – колись я сам з неї тікав. Чекайте мене тут.

Пробратися непоміченим вздовж краю лісу не складає труднощів для ченця, тим більше – для такого вмілого воїна, як Дітар. Канібали не особливо піклувалися про охорону: всі були зайняті своєю здобиччю.

Дітар дуже скоро знайшов велике дерево, зломлена гілка якого лежала одним краєм прямо на стіні. Він пробіг вздовж майже сотню метрів, щоб зрозуміти, скільки ворогів знаходиться в середині – близько двохсот. Слідів перебування циган і Тарсіши він не виявив. Повертаючи за кут напівзруйнованого зміцнення, Дітар зіткнувся віч –на – віч з двома дозорцями. Один помах кинджала, і два тіла рухнули на землю з перерізаними глотками. Тепер часу на пошуки майже не залишалося, адже невідомо, коли дозорці повинні були змінювати один одного.

Діяти потрібно було швидко.

Залишалася підземна в'язниця, де Дітар колись провів страшні дні і бачив дуже дивні видіння. Про них він не розповідав ще нікому, навіть найближчим друзям, але забути про них не виходило. Ці видіння були настільки реалістичними, що чернець іноді навіть вірив у них.

Прикривши гілками трупи дозорців, чернець тінню прослизнув до кам'яних гвинтових сходів, що вели в підземелля. Як він і очікував, тут було тихо і безлюдно. Нечутно ступаючи по кам'яних плитах, він повільно пройшов до тієї камери, де провів страшні дні і ночі свого полону. Спогади наринули важкою хвилею, а по шкірі побігли мурахи. Висічена в скелі, як і десятки інших подібних, вона була частиною величезного залу з плоским зеленим каменем у центрі.

Він був схожий на оплавлений череп якоїсь неземної тварини: порожні очниці діаметром у два лікті, величезний лоб і щось схоже на дзьоб.

Знову тихо зазвучав в його вухах той самий жіночий голос, який він чув тут роками раніше! Голос, що підкріплював його сили і давав надію! Тепер він був голосніший і виразніший:

– Її тут немає.

Дітар не злякався, і навіть не здивувався.

– Її тут немає, синок. Залишатися тобі тут небезпечно.

– Покажися. Не бійся, я не заподію тобі зла!

У відповідь пролунав тихий і дуже мелодійний сміх, він був навіть приємний.

– Є багато причин, по яких ти не зможеш заподіяти мені зла, синок.

Тепер Дітар був дійсно здивований. Він дивився на камінь посеред залу, над ним стали виявлятися контури жіночої фігури. Вони ставали все чіткіше, незабаром явився мерехтливий образ прекрасної жінки, в одязі розшитому золотом, який облягав її стан. На голові в жінки був дивного вигляду головний убір з фігуркою змії на лобі.

Навіть побаченого, Дітару було достатньо, щоб зрозуміти, що перед ним стоїть жінка царського роду. Але чому вона називала його сином?

– Я тут тільки тому, що в тебе жива пам'ять про мене. Я твоя мати, а ти мій син. Глибоко в середині твоєї свідомості, ти ще пам'ятаєш мене.

– Ні, я не можу згадати.

– Багато причин. Зараз ти вважаєш себе ченцем, до цього думав, що ти циган, але це не так. – Продовжував говорити голос жінки.

– Де тебе шукати?

– Всі відповіді ти знайдеш у Калінзі. Я відправляла тебе в Монастир, але ти затримався у циганів. Життя часто йде саме по собі і не зважає на твої плани.

– Але чому я? – Розпитував її Дітар. Питань у нього було куди більше, ніж відповідей, які він отримував.

– В тебе добре серце. В світі, звідки ми родом – це великий дар, навіть для нас. Ти виріс чоловіком і можеш досягти всього, але не все тобі треба. Я можу бути поруч, навіть допомагати, але бачити мене ти зможеш дуже і дуже рідко. А зараз – поспіши! Вона тебе гідна. Твоєї коханої тут немає, але я чую запах крові. Багато пролитої чорної крові. Біжи, син мій, до своєї любові і нехай ніщо тебе не зупинить! Але пам'ятай, що вільний лише той, хто все втратив!

Образ несподівано зник, Дітар немов прокинувся, почув тупіт десятків ніг, які спускалися до підземелля. Блискавкою, кинувшись назустріч, він раптом зрозумів, що вихід з підземелля лише один! Не знищивши всіх, він не зможе вийти звідси живим. Сам став позаду сходів і приготувався. Один, два, п'ять, вже десяток дикунів розбіглися по залу, тоді чернець вийшов зі свого укриття. Вузькі сходи не дозволяли пустити в хід навіть меч, тому в повітрі замиготіли кинджали. Один крок вгору – один труп. Чим швидше він дістанеться до верхнього майданчика, тим більше шансів у нього не залишитися тут назавжди!

Ще