Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Вони битимуться вдвох. Якщо станеться гірше, для улюбленої циганки він залишиться в пам'яті навіки воїном – захисником. Нехай вона знає, що саме так і народжуються герої. Тільки за правильно прийняте рішення, ім'я ченця згадуватимуть при слові "честь" і "борг". І така слава не буде забута. Існує неписаний девіз ченців, що став давно законом: "Роби так, як би вчинив Ханой".
Дітар побачив, як Есін надіває свою порвану мантію і крокує до них. "Сила через радість" виднілося на рваному одязі. Чернець стає ченцем не тому, що надіває мантію. Він підійшов до Міхи.
– Навіть погане рішення краще, ніж сумніви або бездіяльність. – Прозвучало з вуст старого Барона.
– Ти правий. – Відповів чернець. – Немає нічого гіршого за нерішучість. Моя сім'я залишиться в таборі, Міха, будь добрий, не відмов їм в допомозі, коли відводитимеш людей. Довго ми їх не втримаємо, але найнебезпечніших покладемо тут.
– Добре, нехай буде так.
Настала тиша. Час тягнувся. Ніхто не поспішав. Ніхто не хотів помирати.
Барон і коваль розминулися, Есін приєднався до двох своїх друзів. Агіас протягнув йому розкриту долоню, як останню вдячність за допомогу.
– Брат. – Агіас дозволив собі напівпосмішку.
Він зробив знак Надіші йти, але та лише негативно похитала головою. Дівчина показала, що займе позицію, звідки вона зможе краще всього допомогти в битві. Розуміючи, що у ближньому бою вона довго не протримається, дівчина повільно стала йти в бік болота, щоб стріляти звідти.
Есін міцно потиснув протягнуту руку. Тепер вони втрьох стали спиною до циганів і уважно стали вдивлятися в ряд берсерків. Непрохані вороги викликали в них лише презирство.
Надіша обернулася до Мріадру:
– А чому цигани зараз не можуть вбити їх усіх, відрубаємо змії голову?
– Тому, що в індусів залишиться друга голова на ім'я Андрогін, яка приведе всю армію. Міланос повинен вернутися живим, тоді є шанс, що вороги не повернуться до циган.
Надіша дивилася на чоловіка, готового віддати за неї життя:
– Нехай цигани будуть прокляті!
– Вони потрібні мені живими! – Кричав Міланос.
Берсерки міцно стискали свої величезні молоти і шкірили зуби. Їм дали наказ вбивати, і вони не стали втрачати ні секунди. Загін рушив з місця, набираючи величезну швидкість. Берсерки кинулися у бій, залишаючи після себе вм'ятини в землі. Слідом за ними, живою стіною побігли піхотинці Калінги, приготувавши свої списи. Спочатку, ніхто не звертав уваги на стріли, що вражали солдатів одного за іншим, але коли впали два берсерки, всі зупинилися. Хмари стріл, що летіли над головою, були лише обманним маневром. Одразу впали ще два.
Стріли, явно, не циганські, стирчали із скривавлених очних ямок. Вони вражали монстрів прямо в мозок, не залишаючи шансів на продовження битви. Це Надіша і її батько Мріадр, що приспів, почали стріляти по берсеркам, чим дуже допомагали ченцям. Вони робили всього один – два постріли, але з такою точністю, що ворог не встигав зміркувати, що його підстрілили.
Непереможні були вражені, ще не почавши бій. Демони, що залишилися, бігли вперед, і почалася страшна битва. Знайти рівних по силі і спритності "вовкоголовим" було практично неможливо. Єдині, кому було це під силу – кантрі ченці. Не кожен супротивник ризикнув би вступити з ними в боротьбу. Берсерки, в свою чергу, найлютіші і безжальні істоти, що не знали поразки, йшли в бій не на життя, а на смерть.
Поки піхотинці, під командуванням Міланоса,намагалися збудувати хоч якесь загородження, прямо у гущу ворога увірвалися ченці. Почався знаменитий страшний танець смерті, про який складалися легенди по усьому Тибету і Піднебесній! Ченці падали і підстрибували, крутилися, як колесо гончара, завмирали та летіли стрілою вперед, як атакуючі кобри. Навіть нетямущому погляду було зрозуміло, що діють вони спільно. Роками, днями та по ночах вони відпрацьовували тактику, як поодиноких боїв, так і в групах по два – три і більше чоловік.
Жителям джунглів не потрібні були армії, щоб брати перемоги – вони брали гору своєю майстерністю і злагодженістю дій.
Четверо берсеркерів було буквально порубано в клапті на очах здивованого Міланоса, що явно глибоко шокувало його. Він був впевнений в своєму війську, ніхто і ніщо раніше не могло, з такою легкістю розправитися з берсерками. Безстрашні воїни, битва – все їх життя. Вбивати, патрати, знищувати – те, для чого були створені ці монстри. А зараз, пара ченців з ними розправляється.
Міланос, здибивши коня, поскакав у бік головного табору. Залишки його людей лишилися гинути під ударами чернечих мечів, кинджалів і стріл. Він був затьмарений, але його вид показав, що він ще повернеться. Відступ командира сильно підірвав бойовий дух війська. Перемога була для нього головним завданням, і він готовий був платити за неї всяку ціну. Можливо, прямо зараз індус придумував наступний план, але цей був вже приречений на провал.
Цигани, тим часом терміново збиралися в дорогу. Чотири – п'ять тисяч солдатів ось – ось почнуть штурмувати селище, і тоді вже ніхто не встоїть. Надто багато воїнів вже склали свої голови у бою, та і загону Лекси явно бракувало. Якщо під час візиту Андрогіна, Міха був цілком впевнений в своїх силах, то тепер він розумів, що в битві з індусами – цигани приречені. Треба рятувати своїх людей, поки не стало занадто пізно. Всі чекали повернення Міланоса.
Спершу він віддав наказ кинути трупи в річку, оскільки вже ховати їх часу не було, а канібали, що повернулися, передусім нападуть на індусів. Потім терміново збиратися і йти до озера, а далі високо в гори. Стежка була небезпечна і обіцяла багато труднощів, але краще було зустріти десятки канібалів, чим армію індусів. Звідусіль доносився шум, хтось в поспіху збирав нажите, хтось плакав – шлях мав відбутися нелегкий. Потрібно було знайти безпечне місце для циганських сімей.
Агіас та Дітар підійшли до Барона, що давав спішні розпорядження командирам загонів:
– Ми поскачемо вперед і попередимо Братство про армію з Калінги.
Дві жінки перев'язували йому рану, а Маркітан розставляв дозорців, як можна ближче до табору індусів. Але, побачивши, що ченці розмовляють з батьком, відразу підбіг до них. Міха знав про давню дружбу свого сина з Дітаром, тому не став заперечувати присутності Маркітана.
– Батько. – Схвильовано вимовив той. – Я віддам нашим друзям кращих коней.
