Чотири після півночі - Стівен Кінг

Отже, це Шутер сплагіатив його оповідання. Чому він вибрав саме «Сезон сівби», було поза межами Мортового розуміння, але він знав, що саме так воно й сталося, бо випадковість відкинув — і надто, чорт забирай, добре розумів, що сам міг поцупити цю свою оповідку, як і всі решта, з «Великого всесвітнього банку ідей», але на сто відсотків був упевнений, що вкрав він її не в пана Джона Шутера з великого штату Міссісіпі.

А тоді звідки Шутер її передер? У цьому, на думку Морта, й полягало найголовніше питання; і його шанс викрити Шутера як плагіатора й шахрая може критися у відповіді на нього.

Можливих відповідей було лише дві, оскільки «Сезон сівби» публікували тільки двічі — спершу в «Еллері Квінз Містері Меґезін», а потім — у його збірці «Монету вкидає кожний». Дати публікації оповідань у збірнику зазвичай указують на сторінці авторських прав на початку книжки, і в книжці «Монету вкидає кожний» видавець цього формату дотримався. Морт переглянув розділ подяк і про «Сезон сівби» з’ясував, що вперше це оповідання було надрукувано в червні 1980 року, у журналі «ЕКММ». Саму збірку «Монету вкидає кожний» опублікувало видавництво «Сейнт-Мартін Прес» 1983 року. Подальші перевидання були всі, крім одного, в паперовій обкладинці, але це не мало ваги. Усе, з чим йому треба було попрацювати, — дві дати, 1980-й і 1983-й… а ще зі своєю сповненою надії вірою в те, що, крім агентів і юристів видавництв, ніхто не звертав особливої уваги на ці рядки дрібним шрифтом на звороті титулки.

Сподіваючись, що це доведе його правоту, розраховуючи, що Шутер просто вирішить (як більшість звичайних читачів), що такого оповідання, яке він уперше прочитав у збірці, доти не було, Морт наблизився до чоловіка й нарешті зустрівся з ним лицем до лиця на краю дороги.

10

— Ви, напевно, вже прочитали мою оповідку, — Шутер говорив таким буденним тоном, наче коментував погоду.

— Прочитав.

Шутер повагом кивнув.

— Припускаю, вона вам щось нагадала. Адже так?

— Безперечно, — погодився Морт і з удаваною недбалістю спитав: — А коли ви її написали?

— Я знав, що ви про це спитаєте, — Шутер усміхнувся ледь помітною усмішечкою, але більше нічого не сказав. Його руки так і були схрещені на грудях, долонями він притримував боки під пахвами. Він скидався на чоловіка, цілком задоволеного тим, де він перебуває, і готового перебувати там вічно чи принаймні поки сонце не сяде за горизонт і не перестане зігрівати йому обличчя.

— Ну, аякже, — недбало вів далі Морт. — Знаєте, я не міг не спитати. Коли виявляється, що двоє людей написали те саме оповідання, це серйозно.

— Серйозно, — глибоко задумливим тоном погодився Шутер.

— І єдиний спосіб усе це владнати, — провадив Морт, — тобто визначити, хто в кого списав, — це з’ясувати, хто першим написав усі ці слова. — Він зустрівся з блідо-блакитними очима Шутера власним холодним і безкомпромісним поглядом. Десь поблизу в кронах дерев бундючно застрекотіла цикада, та й знову змовкла. — Що скажете? Хіба це не буде правильно?

— Скажу, що буде правильно, — погодився Шутер. — Якраз для цього я сюди й приїхав аж із Міссісіпі.

До Мортових вух долинув гуркіт машини, що наближалася в їхній бік. Обидва повернулися на звук, і на гребені найближчого пагорба виник пікап «скаут» Тома Ґрінліфа, здіймаючи позаду себе невеличкий циклон з опалого листя. Том, міцний і здоровий ташморський тубілець сімдесяти з гаком років, був доглядачем усіх тих будинків на цьому боці озера, про які не дбав Ґреґ Карстерз. Проминаючи їх, Том здійняв руку на знак привітання. Морт помахав у відповідь. А Шутер вивільнив руку з-під пахви і виставив уперед палець — і в цьому дружньому жесті відразу невідь-як оприявнилася безліч років, проведених у сільській місцевості, незліченна і непригадувана кількість разів, коли він точнісінько так само невимушено вітався з водіями вантажівок, і тракторів, і сіноворушилок, і прес-підбирачів, що проїжджали повз. А коли Томів «скаут» зник із поля зору, Шутер повернув руку на місце біля грудної клітки, тож його руки знову були схрещені. Листя на дорозі вляглося, і його сповнений терпеливості, незмигний, ледь не вічний погляд знову повернувся до обличчя Морта Рейні й зупинився на ньому.

— То про що ми говорили? — майже лагідно запитав він.

— Ми намагалися встановити походження, — відповів Морт. — Це означає…

— Я знаю, що це означає, — Шутер зміряв Морта поглядом, у якому проглядав одночасно спокій і легке презирство. — Я розумію, що на мені одяг селюка-гнойовика, воджу я гнійну машину і походжу з давнього уславленого роду селюків-гнойовиків, і, може, це означає, що я й сам гнойовик, але ж не обов’язково я гнойовик тупий.

— Так, — висловив свою згоду Морт. — Думаю, не обов’язково. Але те, що ви розумний, також не означає, що ви чесний. Насправді я вважаю, що найчастіше все буває зовсім навпаки.

— Якби я цього не знав, я міг би виснувати це з вашої поведінки, — сухо відрізав Шутер, і Морт відчув, як щоки йому заливає гаряча червона фарба. Він не любив, коли його вичитували, і таке бувало дуже рідко, але Шутер щойно вичитав — і зробив це так легко й невимушено, ніби досвідчений стрілець по тарілочках влучив у глиняного голуба.

Сподівання загнати Шутера в пастку стрімко зменшувалися. Не те щоб вони прямували до нуля, але поменшало їх суттєво. «Розумний» і «проникливий» — не те саме, але тепер він підозрював, що обидві ці риси притаманні Шутерові. Утім зволікати не було сенсу. Морт не хотів перебувати в товаристві цього чоловіка довше, ніж цього вимагали обставини. Дивно, але він навіть чекав цієї конфронтації, щойно до його розуміння дійшло, що її не уникнути, — можливо, лише тому, що це обіцяло просвіт у рутині, яка вже перетворилася на бридку нудоту. І зараз він хотів покласти цьому край. Морт більше не був переконаний у тому, що Джон Шутер божевільний (принаймні не до кінця був цього певен), але вважав, що цей чоловік може бути небезпечним. Через його невблаганність, чорт забирай. Морт вирішив зробити все можливе й покінчити з цим. Годі вже ходити околяса.

— Пане Шутер, то коли ви написали своє оповідання?

— Може, моє прізвище й не Шутер, — трохи розвеселився чоловік. — Може, це лише псевдонім.

— Ясно. А яке ж ваше справжнє прізвище?

— Я не сказав, що це — не справжнє. Я лише сказав «може».