Чотири після півночі - Стівен Кінг
Морт ніколи не вважав себе крутим автором моторошних історій — і в «Сезоні сівби» не було нічого надприродного, — та все одно оповідання виявилося страшненьким. Дочитавши його, Емі здригнулася й сказала: «По-моєму, написано гарно, та тільки розум того чоловіка… Господи, Морте, це така бляшанка з хробаками».
Ці слова непогано описували і його власні відчуття. Йому б не хотілося часто мандрувати ландшафтом «Сезону сівби». То, звісно, було не «Серце виказало»[191], але він вважав, що непогано впорався зі змалюванням убивчого зриву Тома Гевлока. Редактор «ЕК» із цим погодився, і читачі теж — оповідання викликало потік схвальних листів. Редактор просив дати йому ще щось, але Морт так ніколи й не розродився оповіданням, бодай віддалено схожим на «Сезон сівби».
«Я знаю, що зможу, — сказав Тод Дауні, витягаючи з миски, що парувала, ще один качан кукурудзи. — Я певен, що з часом вона вся зникне». Так закінчувалось оповідання Шутера.
«Я впевнений, що владнаю цю справу, — сказав їм Том Гевлок і поклав собі із заповненої вщерть миски, над якою здіймалася пара, ще одну порцію квасолі. — Переконаний, що з часом її смерть стане загадкою навіть для мене».
Так закінчувався твір Морта Рейні.
Морт згорнув свій примірник збірки «Монету вкидає кожний» і замислено поставив його на полицю до перших видань.
Потім сів і почав повільно та уважно передивлятися вміст шухляд письмового стола. Стіл був великий, такий здоровецький, що меблярі заносили його в кімнату частинами, і шухляд у ньому було повно. Письмовий стіл був у його неподільному володінні; ні Емі, ні пані Джі ніколи до нього навіть не торкалися, і в шухлядах лежала купа назбираного за десять років непотребу. Відколи Морт покинув курити, минуло чотири роки, і якщо в цьому домі лишилися сигарети, то лежати вони могли тільки тут. Якщо він щось знайде, то закурить. Зараз він душу готовий був продати за цигарку. Та навіть якщо не знайде, нічого страшного не станеться; перебираючи те сміття, він теж заспокоювався. Старі листи, які Морт відклав убік, щоб потім якось відповісти, та так ніколи й не відписав на них; те, що колись видавалося таким важливим, тепер стало старовиною, загадкою віків; листівки, які він купив, але так і не надіслав; шматки рукописів на різних стадіях виконання; півпакетика дуже старих чипсів «Дорітос»; конверти; скріпки; чеки, переведені в готівку. Він навпомацки відчував ледве не геологічні шари — смуги літнього життя, що навіки закостеніли в шухлядах. І це заспокоювало. Перетрусивши одну шухляду, він узявся до наступної, весь час думаючи про Джона Шутера і про те, які відчуття пробуджувала в ньому історія Джона Шутера — його, Мортова історія, чорти б її взяли!
Найочевиднішим було те, що вона викликала в нього бажання закурити. За останні чотири роки він уже не вперше його відчував; бували миті, коли хтось просто пахкав цигаркою за кермом авто, що зупинилося поряд із його машиною на світлофорі, і йому потім секунду-дві нестямно праглося тютюну. Але, звісно, основними тут були слова «секунду-дві». Ці відчуття дуже швидко вщухали, як лютий шквал із дощем, — п’ять хвилин сліпої сріблястої зливи, і небо знову чисте, і сяє сонечко. Ніколи він не відчував потреби дорогою завернути в крамницю й купити пачку курива… чи нервово порпатися в бардачку, шукаючи, чи не завалялося там, бува, однієї-двох цигарок — так, як зараз він копирсався в столі.
Морт почувався винуватим. І абсурдність цього доводила до сказу. Він не крав оповідання Джона Шутера, точно знав, що не робив цього. Якщо плагіат справді відбувся (а він повинен був відбутися, бо повірити в те, що два оповідання випадково виявилися дуже подібними і ніхто з двох гравців не знав про існування іншого, Морт не міг), тоді вкрав якраз Шутер.
Безумовно.
Це було очевидно, як ніс у нього на обличчі… чи круглий чорний капелюх на маківці у Джона Шутера.
А проте він відчував сором, провину, занепокоєння… був розгублений, але для цього відчуття, напевно, не існувало слів, щоб його описати. А чому? Ну… тому що…
І тут Морт підняв ксерокопію рукопису «Сина катеринщика», а під нею лежала пачка сигарет «L&M». Чи не перестали випускати «L&M»? Він не знав. Пачка була стара, пожмакана, але явно не порожня. Морт видобув її з шухляди й роздивився. На думку спало, що цю пачку він міг купити 1985-го, згідно з даними неофіційної науки про стратифікацію, яку можна було назвати, за відсутності кращого терміна, «шухлядологією».
Він зазирнув усередину пачки. І побачив три вишикувані в ряд кругленькі цвяшки в домовину.
«Прибульці з іншого часу, — подумав Морт. Уклав сигарету до рота й пішов на кухню взяти з коробки біля плити сірника. — Прибульці з іншого часу, що мандрують верхи на хребтах років, терпеливі циліндричні мандрівці, зі своїм завданням — зачаїтися, чекати, наполегливо триматися до того, як нарешті настане слушна мить, щоб я знову вирушив у путь дорогою до раку легенів. І, здається, їхня година настала».
— На смак вони, мабуть, як лайно, — уголос промовив він, звертаючись до порожнього будинку (пані Ґевін уже давно пішла додому), і підпалив кінчик сигарети. Проте смак нітрохи лайно не нагадував. Смак був на диво добрим. Морт побрів назад до кабінету, видихаючи дим і відчуваючи приємну легкість у голові. «Ох, жахлива живучість поганої звички», — подумав він. Як там казав Гемінґвей? Не цього серпня, не цього вересня — цього року ти робитимеш те, що тобі подобається. Але, зрештою, час настає. Завжди настає. Рано чи пізно ти знову запхаєш щось до свого поганого дурного рота. Випивку, цигарку, а може, дуло пістолета. Не цього серпня, не цього вересня…
…та на жаль, був жовтень.
Ще на початку своїх геологорозвідувальних робіт він знайшов стару напівповну пластмасову банку арахісу «Плентерз». Навряд чи горіхи досі були їстівними, але кришку банки можна було використати як попільничку. Морт сів за стіл, подивився на озеро (як і пані Джі, човни на ту мить уже зникли). Він насолоджувався давньою гидкою звичкою, і його потроху відпускало — він уже міг дещо холоднокровніше думати про Джона Шутера та його оповідання.
Звісно, той чоловік — один зі Схибнутих; тепер цей факт був залізобетонним і
