Чотири після півночі - Стівен Кінг
Він заплющив очі й, перед тим як відповідати, знову видихнув повітря крізь зціплені зуби. Потім розповів їй про Джона Шутера і Шутерів рукопис та власне оповідання. Емі чітко пам’ятала «Сезон сівби», але ніколи в житті не чула про чоловіка, якого звали Джон Шутер. (Прізвище не з тих, які легко забуваються, сказала вона, і Морт був схильний з нею погодитися[192].) І вона точно його не бачила.
— Ти впевнена? — не вгавав Морт.
— Так, я переконана, — з голосу Емі було зрозуміло, що їй уже набридла його настирливість у розпитуванні. — Відколи ти поїхав, я нікого такого не бачила. І перш ніж ти попросиш, щоб я не казала зопалу «ні», дозволь тебе запевнити, що я дуже чітко пам’ятаю майже все, що з тієї пори сталося.
Емі зробила паузу, і він зрозумів, що говорить вона із зусиллям, а може, навіть зі справжнім болем. І щось дрібненьке та лихеньке в його душі зраділо. Але загалом Морт не тішився; більша частка його душі відчувала огиду через те, що навіть дрібна її крихта радіє з цього приводу. Однак на внутрішнього тріумфатора це не справило ні найменшого впливу. Нехай проти нього були голоси більшості, але він залишався невразливим до спроб Морта — більшої частки Мортової душі — видерти його з корінням.
— Може, Тед його бачив, — сказав він. Тедом Мілнером звався той ріелтор. Йому досі не вірилося, що вона кинула його заради ріелтора, і частково в тому-то й полягала проблема — у тому бундючному гонорі, через який усе й дійшло до ручки. Не буде ж він стверджувати, особливо перед самим собою, що він невинний, мовби овечка, правда?
— Це жарт, можна сміятися? — голос в Емі звучав сердито, присоромлено, жалібно та виклично водночас.
— Ні, — відповів Морт. На нього знову почала напливати втома.
— Теда тут немає, — сказала вона. — Тед сюди не приходить майже ніколи. Я… я до нього їжджу.
«Дякую, Емі, що поділилася зі мною», — ледве не сказав він, але прикусив язика. Гарно було б хоч одну розмову завершити, не перекидаючись звинуваченнями. Тому він не подякував за те, що поділилася, і не сказав «це зміниться», а найголовніше — не спитав, що з тобою, чорт забирай, не так, Емі?
Насамперед тому, що в такому разі вона про те саме спитала б у нього.
8
Емі порадила йому зателефонувати до Дейва Ньюсома, ташморського констебля. Зрештою, той чоловік може бути небезпечним. Морт відповів їй, що не бачить у цьому особливої потреби, принаймні поки що, але якщо «Джон Шутер» іще раз завітає з візитом, то він теленькне до Дейва. Обмінявшись ще кількома ходульними люб’язностями, вони розпрощалися й повісили трубки. Морт відчував, що вона досі мізкує над його розмитим припущенням, що Тед, можливо, сидить зараз у кріслі Ведмедика Морті й спить у його ліжечку, але він справді не знав, чи довго зміг би ще уникати згадки про Теда Мілнера. Зрештою, той мужик став частиною життя Емі. І це вона йому зателефонувала, от у чому штука. У неї було одне з тих її дивних передчуттів, і вона подзвонила йому.
Морт дістався того місця, де приозерна стежка розгалужувалася. Права її гілка вела на крутий берег, що тягнувся до Лейк-драйв. Він рушив тією доріжкою — неспішно, розсмаковуючи осінні кольори. А коли завернув за останній вигин, звідки вже було видно вузьку стрічку асфальту, то чомусь не здивувався, побачивши запорошений синій універсал із міссісіпськими номерами, припаркований там і схожий на вічно битого пса, прикутого ланцюгом до дерева, — а також худу фігуру Джона Шутера, що стояв, спираючись на правий бризковик машини і тримаючи руки згорнутими на грудях.
Морт очікував, що зараз серце прискорить свій ритм, що тілом пройде хвиля адреналіну, але серце билося нормально, а залози не поспішали висловлювати свою думку, вирішивши поки що зачаїтися.
Знову вийшло сонце, що перед тим сховалося за хмари, і осінні барви, й без того яскраві, неначе спалахнули вогнем. Знову виникла його власна тінь, темна, довга й чітко окреслена. Чорний круглий Шутерів капелюх став іще чорнішим, його синя сорочка ще більше посиніла, а повітря було таким прозорим, що чоловік мав такий вигляд, ніби його ножицями вирізали з клаптя іншої реальності, яскравішої й вітальнішої, ніж та, яку щодня спостерігав Морт. І він зрозумів, що помилявся щодо причин, які заважали йому подзвонити Дейвові Ньюсому, — помилявся чи трохи піддурював як себе, так і Емі. Насправді йому хотілося розібратися з цією справою самотужки. «А може, просто довести собі, що є такі справи, з якими я ще здатен розібратися», — подумав він і знову рушив угору схилом, туди, де стояв, спираючись на свою машину й чекаючи його, Джон Шутер.
9
Прогулянка вздовж озера була довгою та неспішною, і дзвінок Емі був не єдиною проблемою, яку Морт обмірковував, вряди-годи переступаючи або обходячи стовбур поваленого дерева чи зупиняючись, щоб пустити плаский камінець поверхнею води (у дитинстві він чудово вмів це робити — вони називали це «жабкою», — камінець у нього підстрибував до дев’яти разів, але цього дня його абсолютним максимумом були чотири стрибки). Ще він думав про те, як йому дати раду ситуації з Шутером, коли і якщо той з’явиться знову.
Правду кажучи, коли Морт побачив, що два оповідання майже ідентичні, то відчув скороминущу (а може, не таку вже й скороминущу) провину. Але її він подолав. Бо здогадувався, що то просто спільне для всіх авторів художньої літератури почуття винуватості, яке час від часу їх навідує. Що ж до самого Шутера, то на його адресу він відчував лише роздратування, гнів… і якусь полегкість. Багато, надто багато місяців його переповнювала лють, яку він не мав на кого спрямувати. Добре було нарешті знайти віслюка, до якого можна пришпилити цей гнилий, смердючий хвіст.
Морт чув давню приповідку: якщо чотириста мавп чотири мільйони років лупитимуть по чотирьохстах друкарських машинках, то одна з них надрукує повне зібрання творів Шекспіра. Але він у це не
