Чотири після півночі - Стівен Кінг

Що ж, оповідка — це річ, справжня річ. Принаймні її можна такою вважати, особливо якщо хтось уже тобі за неї заплатив. Але з іншого, важливішого боку, це зовсім не річ. Це не ваза, не крісло і не автомобіль. Це чорнило на папері, але водночас не те чорнило і не той папір. Вряди-годи люди запитували в нього, де він бере свої ідеї, і він глузливо посміхався у відповідь, та це запитання завжди пробуджувало в ньому якийсь невиразний сором, туманне відчуття мулькості й незручності. Здавалося, вони думали, що десь є Центральне звалище ідей (так само, як десь повинно було існувати кладовище для слонів і легендарне загублене місто із золота), а в нього, певно, є таємна карта, за допомогою якої він туди пробирається й вертається назад. Але Морт знав, що це не так. Він пам’ятав, де був, коли до нього навідалася та чи та ідея, і точно знав, що ідея часто виявляється результатом побаченого чи відчутого дивного зв’язку між предметами або людьми, які на перший погляд не мали нічого спільного. Однак це все, що він міг із цього приводу сказати. Про те, чому Морт бачив ці зв’язки чи хотів потім написати на їх підставі якийсь літературний твір… він зовсім не знав.

Якби Джон Шутер постукав до нього у двері й сказав: «Ви вкрали мою машину» замість «Ви вкрали мою оповідку», — то Морт міг би вмить рішуче це спростувати. Він міг це зробити, навіть якби обидві машини були одного року випуску, від того самого виробника, однієї моделі й кольору. Він би показав чоловікові в круглому чорному капелюсі документи на автомобіль, запропонував би порівняти номер на рожевому талоні з номером на дверцятах і послав би під три чорти.

Але на ідею, з якої народжується оповідання чи роман, ніхто квитанцій не видає. Відстежити її походження неможливо. Та й із чого б?

Ніхто не видає тобі чеків, коли отримуєш щось задурно. У того, хто схоче купити цю річ у тебе, ти гроші візьмеш — о так, якнайбільше, якщо зможеш, щоб компенсувати собі все те, що тобі недоплатили — журнали, газети, видавці, кінокомпанії. Але сам предмет тобі до рук потрапив безплатно, не обтяжений боргами. У тому-то й річ, вирішив Морт. Ось чому він почувається винним, хоч і добре знає, що жодного плагіату не було — оповідання селянина Джона Шутера він не списав. Винуватим він почувався тому, що записування історій за відчуттями завжди трохи нагадувало крадіжку. І, напевно, так буде довіку. Просто Джон Шутер виявився першою людиною, яка постукала до нього у двері й звинуватила його в цьому вголос. Але підсвідомо він чекав цього вже багато років.

Морт розчавив цигарку й пішов подрімати. Потім подумав, що не варто. Для психічного й фізичного здоров’я краще буде підобідати, годинку почитати, а потім вирушити на прекрасну довгу прогулянку до озера. Він забагато спав, а спати забагато — це ознака депресії. На півдорозі до кухні Морт відхилився від курсу й пішов до видовженої розсувної канапи, що стояла біля панорамного вікна у вітальні.

«А гори воно все, — подумав він, підкладаючи одну подушку під шию, а іншу — за голову. — Я в депресії».

Останньою думкою перед зануренням у сон був повтор: «У нього ще лишилися порахунки зі мною. У цього типа точно лишилися. Він повторювач».

5

Йому наснилося, що він заблукав на неозорому полі кукурудзи. Спотикаючись, бродив від ряду до ряду, і сонце виблискувало на годинниках — їх було по шість на кожній його руці, й усі показували різний час.

«Будь ласка, допоможіть! — кричав він. — Хто-небудь, рятуйте! Я заблукав, мені страшно!»

Попереду обабіч ряду зашелестіла, розсуваючись, кукурудза. З одного боку вийшла Емі. З другого — Джон Шутер. І обоє в руках тримали ножі.

«Я впевнений, що владнаю цю справу, — промовив Шутер, поки вони наближалися до нього зі здійнятими ножами. — Переконаний, що з часом твоя смерть стане загадкою навіть для нас».

Морт розвернувся, щоб утекти, але його схопила за пояс чиясь рука (рука Емі, він у цьому не сумнівався) і смикнула назад. А тоді ножі, що виблискували на гарячому сонці цього велетенського таємного саду…

6

Розбудив його за годину з чвертю телефон. Морт видряпався зі страхітливого сну — хтось гнався за ним, ось і все, що він чітко запам’ятав — і змучено сів на дивані. Йому було страшенно душно; кожен дюйм шкіри, здавалося, спливав потом. Поки він спав, сонце пробралося на цей бік будинку й підігрівало його крізь скляну стіну бозна-скільки часу.

Морт побрів у коридор до столика, на якому стояв телефон, ступаючи, мов людина в костюмі дайвера, яка йде проти течії річки. У голові повільно й глухо гупало, а в роті наче насрав давно здохлий ховрах. Із кожним кроком уперед коридор неначе віддалявся на крок, і Мортові вже не вперше спало на думку, що в пеклі, напевно, всі почуваються точнісінько так само, як після тривалого важкого сну в спекотливий полудень. Але найбільше дошкуляли не тілесні страждання. Найбільше діймало те гнітюче відчуття дезорієнтації, відчуття, що ти чомусь опинився за межами власного тіла — і бачиш усе розпливчасто, так, ніби дивишся на все, як спостерігач, крізь подвійний об’єктив телекамери.

Він підняв трубку, думаючи, що то Шутер.

Так, це він, точно він… єдина людина у світі, з якою мені не варто розмовляти, коли я не можу бути насторожі, й таке відчуття, що одну половину мого розуму відстібнули від іншої. Звісно, це він, а хто ж іще?

— Алло?

Дзвонив не Шутер, але, слухаючи голос, що ожив на тому кінці дроту, й відповівши на його привітання, він зрозумів, що на світі є ще принаймні одна людина, з якою йому краще не розмовляти у вразливому стані.

— Привіт, Морте, — сказала Емі. — У тебе все гаразд?

7

Трохи ближче під вечір Морт одягнув дуже велику фланелеву сорочку, що на початку осені правила йому за куртку, і пішов на прогулянку, на яку варто було вибратися раніше. Кіт Бублик проводжав його, поки не переконався, що Морт усерйоз надумав гуляти, а тоді повернувся до будинку.

Він крокував повільно, неквапливо, насолоджуючись вишуканим надвечір’ям, здавалося, всуціль зітканим із небесної блакиті, багряного листя й золотистого повітря. Ішов, тримаючи руки в кишенях, прагнучи, щоб тиша