Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Зараз він на мене накинеться, — подумав Морт. Не бився він ні з ким ще з часів шкільного подвір’я й тамтешньої штурханини з обміном стусанами. Але, на власний превеликий подив, зрозумів, що його розум ясний і спокійний. — Ми влаштуємо кулачну розправу через тупе сране оповідання. Ну гаразд. Усе одно в мене на сьогодні інших планів не було».
Але не склалося. Шутер підняв руки, подивився на них, побачив, що вони стислися в кулаки… і примусив себе їх розтиснути.
Морт бачив, яких зусиль цьому чоловікові коштувало знову вбратися в мантію самовладання, і відчув щось подібне до благоговійного страху. Відкритою долонею Шутер витер собі губи, дуже неспішно й дуже ретельно.
— Доведи, — сказав він.
— Гаразд. Ходімо до мене додому. Я покажу, що написано на звороті титулки тієї книжки.
— Ні, — мовив Шутер. — Начхати мені на ту книжку, з високої гори начхати. Покажи оповідання. Покажи той журнал, у якому воно є, щоб я сам міг прочитати.
— Того журналу в мене тут немає.
Він збирався ще щось сказати, але Шутер підняв обличчя до неба й коротко реготнув.
Той сміх більше нагадував тріск, з яким сокира розрубає хмиз для багаття.
— Немає, — повторив він. В очах у нього досі танцювали язики лютого полум’я, проте здавалося, що він знову опанував себе. — Звісно, немає, авжеж.
— Послухайте мене, — сказав Морт. — Раніше ми з жінкою в цьому будинку просто відпочивали влітку. У мене тут є примірники книжок і деякі закордонні видання, але мене публікували й у багатьох журналах — там були статті, есеї та оповідання. Ті журнали лежать у нашому будинку, де ми цілий рік, окрім літа, жили. У тому, що в Деррі.
— Тоді чому ви не там? — спитав Шутер. У його очах Морт прочитав недовіру і водночас задоволення — очевидно, Шутер сподівався, що він спробує якось викрутитися з цієї ситуації, тож, на Шутерову думку, саме це Морт зараз і робив. Тобто намагався зробити.
— Я тут тому, що… — раптом він затнувся. — А звідки ви знали, що я тут?
— Прочитав на звороті книжки, яку купив, — відказав Шутер, і Морт від розчарування та раптового розуміння хотів ляснути себе долонею по лобі. Ну звісно — на звороті обох видань (і на палітурці, і пейпербеку) збірки «Монету вкидає кожний» була його фотографія. Її зробила Еммі, знімок удався досконало. Морт був на першому плані; будинок — на середньому; позаду виднілося Ташморське озеро. Підпис був простий: «Мортон Рейні біля свого будинку в західному Мейні». Тож Шутер подався на захід штату Мейн, і навряд чи йому довелося об’їздити багато містечкових шинків та/або аптечних магазинів, перш ніж він знайшов людину, яка сказала: «Морт Рейні? Так, чорт забирай! У нього хата на Ташморі. Це ж мій друзяка!»
Ну, принаймні на одне запитання він знав, як відповісти.
— Я тут, бо ми з дружиною розлучилися, — пояснив Морт. — Нещодавно документи підписали. Вона лишилася в Деррі. Будь-якого іншого року тутешній будинок стояв би порожній.
— А-ха, — сказав Шутер. І тон його голосу знову довів Морта до сказу. «Ти брешеш, — промовляв його тон, — але в цьому разі це не дуже важливо. Бо я знав, що ти брехатимеш. Урешті, ти ж тільки це й робиш, правда?» — Ну, я б однаково вас знайшов, в одному будинку чи в іншому. — Він пришпилив Морта до місця твердим, мов скеля, непорушним поглядом. — Я б вас знайшов, навіть якби ви переїхали в Бразилію.
— Не сумніваюся, — відповів Морт. — Хай там як, ви помиляєтеся. Чи шахраюєте. Я зроблю вам ласку і вважатиму, що це просто помилка, бо ви здаєтеся досить щирим…
О Господи, він справді таким здавався.
— …але я надрукував те оповідання за два роки до того, як ви, за вашими словами, його написали.
І знову Морт помітив спалах божевілля в очах Шутера — який одразу ж зник. Не згас, а вгамувався від шпичаків на ошийнику. Так вгамовують лихого норовливого собаку.
— Кажете, журнал в іншому вашому будинку?
— Так.
— І в журналі є ваше оповідання.
— Так.
— І дата виходу журналу — червень вісімдесятого року.
— Так.
Цей причіпливий катехізис спочатку дратував Морта (кожному запитанню передувала тривка пауза), але тепер він відчув маленьку надію: бо складалося таке враження, що чоловік намагався себе переконати в правдивості Мортових слів… засвоїти ту правду, подумав Морт, яку «Джон Шутер» і так знав десь глибоко в душі, бо майже повна ідентичність двох оповідань не була випадковістю. Він усе ще твердо в це вірив, але вже потроху почав розуміти, що Шутер міг і не пам’ятати, як учинив плагіат. Бо цей чоловік явно був психічно хворим.
Мортові вже було не так страшно, як перед тим, коли він уперше побачив, що в очах Шутера затанцювали вогники ненависті й люті, немов відображення пожежі в клуні, яку вже ніхто не міг загасити. Коли він штовхнув чоловіка, той заточився, і Морт подумав, що в разі, якщо дійде до бійки, він зможе постояти за себе… чи навіть вкладе противника на лопатки.
Але краще буде, якщо до цього не дійде. Бо десь на задвірках свідомості в нього вже почало формуватися дивне малозрозуміле співчуття до Шутера.
А поважний джентльмен тим часом не збирався сходити зі свого курсу.
— Той інший будинок… той, що зараз належить вашій дружині… він теж у Мейні?
— Так.
— Вона там?
— Так.
Цього разу пауза виявилася набагато довшою. Шутер нагадував Мортові якийсь дивний комп’ютер, що обробляє завеликий об’єм інформації. Врешті, він сказав:
— Даю вам три дні.
— Дуже щедро з вашого боку, — відповів Морт.
Шутер відкопилив верхню губу, вищиряючи зуби, занадто рівні, щоб не запідозрити в них зубні протези, які замовляють поштою.
— Дарма ти легковажиш мною, синку, — промовив він. — Я ледве-ледве стримую себе, щоб не розсердитися, і мені це непогано вдається, але…
— Ви! — закричав на нього Морт. — А як щодо мене? Неймовірно! Ви з’являєтеся нізвідки й закидаєте мені чи не найтяжчий гріх, у якому можна звинуватити письменника, а коли я кажу, що в мене є докази, що ви або помиляєтеся, або безсоромно брешете, ви починаєте гладити себе по загривку за те, що так добре володієте собою! Неймовірно!
Шутер прикрив повіки, від чого зразу ж набув хитрого вигляду.
— Докази? — перепитав він. — Не бачу я ніяких доказів. Я чую, що ви балакаєте, але балаканина — це не докази.
— Я ж вам сказав! — заволав Морт,
