Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Гаразд, — сказав Морт, — але те, коли ви написали оповідання, стосується.

— Я написав його сім років тому, — промовив той, вивчаючи хмару. Хмара саме торкнулася краю сонця й набула золотистої облямівки. — У тисяча дев’ятсот вісімдесят другому.

«Попався, — подумав Морт. — Старий хитрющий гад таки ступив у пастку. Точно зі збірки оповідання взяв. «Монету вкидає кожний» вийшла друком у 1983-му, тому він подумав, що можна запросто взяти будь-яку дату до того. Треба було, дядьку, сторінку з авторськими правами читнути».

Морт почекав, коли його сповнить відчуття тріумфу, але воно все не приходило. З’явилася тільки мовчазна полегкість від того, що цього психа можна без зайвої метушні послати подалі. А проте йому не давала спокою цікавість, це прокляття письменницького класу. Наприклад, чому саме це оповідання, адже воно вибивалося із загального ряду його творів, було відверто нетиповим? І якщо вже цей тип збирався звинуватити його в плагіаті, то чому задовольнився якоюсь скромною оповідкою, коли міг зварганити такий самий, майже ідентичний, рукопис бестселера на кшталт «Сина катеринщика»? Оце міг би бути жир, а так… сміх та й годі.

«Та, мабуть, підробляти романи важко, бо занадто схоже на справжню роботу», — подумав Морт.

— Чому ж ви так довго чекали? — спитав він. — Мою книжку оповідань видали тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року, тобто шість років тому. Сьомий уже пішов.

— Бо я не знав, — відповів Шутер. Відірвавшись, нарешті, від споглядання хмари, він знову зміряв Морта тим своїм злегка презирливим поглядом, від якого робилося незатишно. — Такі, як ви, люди такого ґатунку, як ви, думають, що всі, хто живе в Америці чи навіть у тих країнах, де видають їхні книжки, читають усе, що вони пишуть.

— Та ні, я не такий наївний, — тепер настала Мортова черга говорити холодно.

— Але ж це не так, — провадив Шутер, пропустивши повз вуха те, що Морт промовив своїм страшнувато-незворушним і дуже твердим тоном. — Це ж зовсім не так. Я тої оповідки до середини червня в очі не бачив. Червня цього року.

Морт хотів було сказати: «А знаєш що, Джонні, хлопчику ти мій? Я теж до середини травня не бачив своєї дружини в ліжку з іншим!» Чи зіб’є це Шутера з пантелику, якщо він справді вимовить щось таке вголос?

Морт подивився цій людині у вічі й вирішив, що краще не треба. З тих споловілих очей так і парувала безтурботніть — так туман парує над пагорбами вранці, коли день обіцяє бути пекельно спекотливим.

Шутер тієї миті нагадував проповідника-фундаменталіста, який збирається набрати черпаком щедру порцію вогню й сірки та вилити її на тремтячі голови своєї пастви. І Мортон Рейні вперше відчув, що його пробирає справжній страх перед цією людиною. А втім, він іще й розізлився. Знову з’явилася думка, яка вже навідувала його ближче до кінця першої зустрічі з «Джоном Шутером»: попри весь страх, хай його грім поб’є, якщо він просто стоятиме на місці й мовчки слухатиме, як цей чоловік звинувачує його в крадіжці, — особливо зараз, коли той фактично зізнався в підробці.

— Спробую вгадати, — сказав Морт. — Такий чоловік, як ви, занадто перебірливий, щоб опускатися до читання тієї безвартісної гидоти, яку я пишу. Вам ближчі такі чуваки, як Марсель Пруст і Томас Гарді, так? Увечері, подоївши корів, ви любите запалити сільську гасову лампу, таку просту й чесну, поставити її на стіл у кухні — звісно ж, накритий домашньою червоно-білою картатою скатертиною — і поринаєте в заспокійливий світ «Тесс»[193] чи «У пошуках утраченого часу»[194]. А на вихідні ви вже зовсім зриваєтеся з ланцюга, вирішуєте показитися й витягаєте Ерскіна Колдвела[195] чи Енні Діллард[196]. А про те, що я скопіював вашу оповідку, створену важкою чесною працею, вам розповів хтось із друзів. Так усе відбувалося, пане Шутер… чи як там вас насправді звати?

У голосі з’явилися жорсткі нотки, і він із подивом зауважив, що ледве стримує лють. Але з не надто великим подивом, як виявилося.

— Ні. У мене нема друзів, — говорив Шутер сухо, як людина, що просто констатує факт. — Ні друзів, ні рідні, ні жінки. Я маю маленький будиночок десь за двадцять миль від Перкінсбурга, і на столі в мене справді лежить картата скатертина, якщо вже ви про це згадали, але в нашому місті є електрика. Гасові лампи я запалюю тільки під час бурі, коли зникає струм.

— Я за вас радий, — сказав Морт.

Шутер удав, що не помітив сарказму.

— Цей дім дістався мені від батька, а я трохи добудував його за гроші, які мені лишила бабуся. І в мене справді є стадо молочної худоби, тут ви теж не помилилися. А вечорами я пишу оповідання. У вас, певно, є новомодний комп’ютер з екраном, а я задовольняюся друкарською машинкою.

Він замовк, і якусь мить вони обидва чули, як шурхотить сухе листя, бо здійнявся легкий вечірній вітерець.

— Але про те, що ваше оповідання таке саме, як моє, я сам довідався. Бачте, я вже давненько подумував над тим, чи не продати ферму. Думалося, що, коли в мене буде трохи грошенят, я зможу писати вдень, коли голова ясна, бо зараз час є тільки тоді, як посутеніє. Один агент із нерухомості в Перкінсбурзі хотів, щоб я познайомився з чоловіком у Джексоні, у якого багато молочних ферм у Міссісіпі. Я не люблю проїжджати за кермом машини більш ніж десять-п’ятнадцять миль за один раз — голова починає боліти, надто коли трохи треба поїздити містом, бо там на дорогах самі дурні. Тому я сів у автобус. Наготувався вже їхати, та раптом спохопився, що нічого із собою не взяв почитати. Ненавиджу довгі поїздки автобусом, коли нема чого почитати.

Морт зловив себе на тому, що мимоволі киває. Він також терпіти не міг поїздки (автобусом, поїздом, машиною) і перельоти літаком без якогось читва під рукою, чогось трохи поживнішого за щоденний випуск газети.

— У Перкінсбурзі немає автовокзалу — «Ґрейгаунд» зупиняється тільки в Рексолі, та й то хвилин на п’ять, не більше, а тоді їде далі. Я вже зайшов був у двері того «Гаунда» і піднімався східцями, та раптом зрозумів, що сідаю з порожніми руками. Я спитав у водія, чи не зачекає він мене, а він сказав, що чорта з два, він уже й так