Чотири після півночі - Стівен Кінг
Та, як виявилося, хвилюватися причин не було. Минуло трохи часу, і тиша та незвичайна атмосфера напруженого очікування, що завжди спускалася на Ташморське озеро, коли, нарешті, надходила осінь і роз’їждалися літні відпочивальники, почали справляти на нього свій цілющий вплив, розслабляючи, немов делікатні потиски рук. Але тепер йому було про що подумати, крім Джона Шутера; тепер треба було думати ще й про Емі.
— Авжеж, у мене все гаразд, — відповів Морт тоді, обережно добираючи слова, немов п’яниця, який прагне переконати людей, що він тверезий. Насправді ж він був такий причмелений, що сам собі здавався п’яненьким. Завеликі обриси слів не поміщалися в роті, неначе уламки м’якого, крихкого каменю, і просувався вперед він із великою обережністю, навпомацки пробираючись крізь початкові формальності й гамбіти телефонної розмови, ніби розмовляв уперше. — А ти як?
— А, нормально, я нормально, — відповіла вона й заливчасто розсміялася. Цей нетривкий смішок зазвичай означав, що вона або фліртує, або несамовито хвилюється, а Морт сумнівався, що вона з ним фліртує — не той етап. Але від думки про те, що їй теж ніяково, його хвилювання трохи вляглося. — Просто ти там зовсім сам, що завгодно може статися, і ніхто не дізнається… — вона раптово замовкла.
— Насправді я не сам, — лагідно відповів він. — Тут сьогодні пані Ґевін була, та й Ґреґ Карстерз завжди десь неподалік вештається.
— Ой, я й забула про ремонт даху, — мовила Емі, і на якусь мить йому стало аж дивно від того, як природно вони розмовляють, як природно й нерозлучено. «Нас послухаєш, — подумав Морт, — то нізащо не здогадаєшся, що в моєму ліжку спить негідник-ріелтор… тобто в моєму колишньому ліжку». Він чекав, що от-от повернеться гнів — зболений, ревнивий, зраджений гнів, — але на тому місці, де колись були ці живі, хай навіть і неприємні почуття, ворухнулася лише примара.
— А Ґреґ не забув, — запевнив він її. — Приїхав учора й півтори години повзав по даху.
— І як там, багато роботи?
Морт їй розказав, і наступні п’ять хвилин, поки він поволі прокидався, вони обговорювали дах; говорили про той старий дах так, неначе між ними все незмінно, усе так, як завжди було, так, наче наступне літо вони проведуть під новим кедровим ґонтом, достоту так, як минулі дев’ять літ вони проводили під старим кедровим ґонтом. «Дайте мені дах, дайте трохи ґонту, — подумав Морт, — і я балакатиму з цією сукою довіку».
Підтримуючи розмову й слухаючи себе, він відчував, як глибшає відчуття нереальності того, що відбувається. Він неначе знову занурювався в той стан напівпритомного, напівсонного зомбі, у якому взяв трубку, і врешті-решт зрозумів, що більше не може це витримувати. Якщо то було якесь змагання, щоб перевірити, хто найдовше зуміє вдавати, ніби останньої половини року не було взагалі, то він хотів визнати свою поразку. Дуже хотів.
Вона саме розпитувала, де Ґреґ збирається купувати кедрове покриття і чи залучатиме він бригаду з міста, коли Морт вклинився в потік її слів.
— Емі, чого ти дзвониш?
Запала коротка мовчанка, під час якої він відчував, як вона перебирає в голові різні варіанти відповіді, а потім відкидає їх, наче капелюшки міряє, і саме це і збурило в ньому давній гнів. То була одна з притаманних їй рис (одна з небагатьох), про яку він відверто міг сказати, що терпіти в ній цього не може. Ця абсолютно несвідома двоєдушність.
— Я ж тобі сказала, — врешті відповіла вона. — Хотіла поцікавитися, чи все в тебе добре. — Судячи з голосу, вона знову була збентежена і не впевнена в собі, а це зазвичай означало, що вона говорить правду. Коли Емі брехала, то це завжди звучало так, наче вона тобі розказує, що Земля кругла. — У мене виникло погане передчуття… я знаю, ти в них не віриш, але думаю, ти знаєш, що вони в мене бувають і що я в них вірю… правда ж, Морте? — У цих словах не було ані її звичної бравади, ані захисту шляхом нападу, ось що дивувало — Емі говорила ледь не благальним тоном.
— Так, я це знаю.
— Ну, то в мене було передчуття. Я саме готувала собі сендвіч на обід, і раптом здалося, що ти… що у тебе там не все добре. Я трохи перечекала, подумала, що минеться. Але не минулося. Тому я все-таки подзвонила. У тебе справді все гаразд?
— Так.
— І нічого не сталося?
— Ну, дещо таки сталося, — після кількох секунд внутрішньої суперечки відповів він. І подумав, що, можливо, навіть імовірно, Джон Шутер (якщо це його справжнє ім’я та прізвище, наполегливо додав розум) намагався розшукати його в Деррі перед тим, як приїхати сюди. Зрештою, саме там, у Деррі, Морт повинен був перебувати о цій порі року. Може, сама Емі Шутера сюди й відправила.
— Так я і знала. Ти поранився тією клятою бензопилкою? Чи…
— Нічого такого, що вимагало б госпіталізації, — з легкою посмішкою відповів він. — Просто дрібна неприємність. Емі, тобі ім’я Джон Шутер про щось говорить?
— Ні, а що?
Він тихо зітхнув крізь міцно зціплені зуби — від роздратування. Емі була дуже розумною жінкою, але чомусь між мозком і ротом у неї завжди ставалося коротке замикання. Морт пригадав, як колись розмірковував, чи не замовити для неї футболку з написом «СПОЧАТКУ ГОВОРЮ, ПОТІМ ДУМАЮ».
— Не кажи так зопалу «ні». Подумай, поміркуй. Це високий чолов’яга, футів із шість на зріст, і, на мій здогад, йому років сорок п’ять. Обличчя на вигляд старіше, але рухався він, як людина, якій близько сорока п’яти. Лице як у селянина. Обвітрене, засмагле, зморшкувате від сонця. Коли я його вперше побачив, то подумав, що він схожий на персонажа Фолкне…
— Морте, у чому річ?
Отепер усе минуле накотило на нього вповні; тепер він знову зрозумів, чому, попри весь свій тодішній біль і розгубленість, не піддався на власне бажання (яке переважно відвідувало його вночі) спитати в неї, чи не можуть вони бодай
