Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Він ГОВОРИТЬ як оповідач, — подумав Морт. — Хай мені чорт, якщо це не так». Йому хотілося відкараскатися від цієї думки (то був не надто вдалий спосіб мислення), але зробити це ніяк не вдавалося.
— Словом, я забіг у той аптечний магазин. Там у «Перкінсбург-Рексол» є такі дротяні стелажі для книжок у паперових обкладинках, знаєте, ото такі, що обертаються, як у тому придорожньому сільпі недалечко від вас.
— «У Бові»?
Шутер кивнув.
— Точно, так воно зветься. Ну, я вхопив першу книжку, яка попалася під руку. Я на неї не сильно дивився, то могла бути й Біблія в м’якій обкладинці. Але то була не Біблія. То була ваша збірка оповідань. «Монету вкидає кожний». І, наскільки я можу судити, то справді були ваші оповідання. Усі, крім одного.
Поклади цьому край зараз же. Він нарощує тиск пари, тому просто зараз візьми й пробий його бойлер.
Однак із подивом для себе Морт зрозумів, що не хоче цього робити. Можливо, Шутер справді був письменником. Принаймні обом основним вимогам він відповідав: розповідав історію, яку тобі хочеться слухати до самого кінця, навіть якщо ти вже здогадуєшся, яким той кінець буде, і так сильно нагадував шкіряну торбу, повну гівняних побрехеньок, що аж порипував.
Тож замість сказати те, що повинен був (навіть якщо розповідь Шутера якимось дивом багатющої уяви була правдою, він, Морт, випередив його з тим нещасним оповіданням на два роки), він промовив:
— Отже, ви прочитали «Сезон сівби» у «Ґрейгаунді» минулого червня, поки їхали в Джексон продавати свою молочну ферму.
— Ні. Так сталося, що прочитав я його вертаючи назад. Я продав ферму й вертався «Ґрейгаундом» із чеком на шістдесят тисяч доларів у кишені. Перші півдюжини оповідок прочитав дорогою туди. Особливого враження вони на мене не справили, але допомогли згаяти час.
— Дякую.
Шутер уважно позирнув на нього.
— Я не збирався вдаватися до компліментів.
— Та чи ж я не знаю?
На мить задумавшись про це, Шутер знизав потім плечима.
— Ну нехай. Вертаючись назад, значить, я прочитав ще два… а потім оте. Моє оповідання.
Він перевів погляд на хмару, що повітряно-пухкою масою переливалася золотом на небі, а потім знову глянув на Морта. Його обличчя, як завше, нічого не виражало, але Морт раптово зрозумів, що дуже помилився, коли вирішив, буцімто цей чоловік має в собі бодай маленьку крихту спокою чи безтурботності. Те, що він помилково сприйняв за ці риси, насправді було залізною мантією самоконтролю, яку Шутер на себе накинув, щоб не придушити Мортона Рейні на місці голими руками. Обличчя було незворушним, проте очі сяяли від найглибшої та найнесамовитішої люті, яку Морт будь-коли бачив у житті. І він зрозумів, що вчинив по-дурному, подавшись нагору стежкою від озера, бо цілком могло так статися, що йшов він назустріч смерті від рук цього типа. Перед ним стояла людина, досить божевільна й розлючена, щоб скоїти вбивство.
— Мене дивує, що ніхто раніше не вивів вас на чисту воду з тою оповідкою. Вона нітрохи не подібна до інших, зовсім, — Шутерів голос досі звучав рівно, але Морт розпізнав у ньому нотки людини, що з усіх сил бореться із собою, аби не накинутися на нього з кулаками, а може, навіть ухопити за горло й душити, душити; нотки людини, яка розуміє, що єдиний стимул, потрібний їй, щоб перетнути межу між говорінням і вбиванням, — чути, як її власний голос підіймається по спіралі до регістрів прихованого гніву; голос людини, що знає, як це фатально легко — перетворитися на юрбу лінчувальників.
Зненацька Мортові здалося, що він опинився в темній кімнаті, де кругом розтяжки, тонкі, завтовшки з волосину, не більше, і всі вони ведуть до вибухівки, що має велику руйнівну силу. Важко було повірити, що лише кілька хвилин тому він відчував, ніби повністю володіє ситуацією. Усі проблеми — Емі, неспроможність писати — тепер видавалися дрібними фігурками на тлі неважливого ландшафту. У певному розумінні вони взагалі перестали бути проблемами. Тепер у нього був лише один клопіт — зостатися живим, рівно настільки, щоб встигнути потрапити додому, не кажучи вже про те, щоб дожити до заходу сонця.
Морт розтулив рота. Але одразу ж і закрив. Тієї миті він не наважувався сказати нічого. У кімнаті було повно розтяжок.
— Мене це дуже дивує, — повторив Шутер тим важким рівним тоном, що тепер за звучанням нагадував відразливу пародію на спокій.
І Морт мимоволі відповів.
— Моя дружина. Їй воно не сподобалось. Вона сказала, що воно не схоже на все, що я писав до того.
— Як ви його роздобули? — розтягуючи слова, спитав Шутер. Його очі осатаніло спалахнули. — От що мене насправді цікавить. Як, у біса, такий грошовитий писака, як ви, потрапив у мою маленьку сраку світу в штаті Міссісіпі й украв мою писанину? Ще я хотів би знати, навіщо, хоча, може, ви й решту теж поцупили. Та наразі мене задовольнить і «як».
Від усієї потворної несправедливості такої думки до Морта із силою невтамованої спраги повернувся весь його гнів. І на мить він геть забув, що на Лейк-драйв, крім нього й цього пришелепи з Міссісіпі, нема ні душі.
— Облиште, — відрізав він.
— Облишити? — Шутер подивився на Морта з якимось незграбним зачудуванням. — Облишити? Що ви, в біса, маєте на увазі? Як це — облишити?
— Ви сказали, що написали своє оповідання у вісімдесят другому, — нагадав Морт. — А я своє написав наприкінці сімдесят дев’ятого. Точної дати не пам’ятаю, але знаю, що вперше його надрукували в червні вісімдесятого. У журналі. Я випередив вас на два роки, пане Шутер чи як там вас насправді. Якщо хтось тут і має право скавчати про плагіат, то це я.
Як так сталося, що чоловік зрушив з місця, Морт не помітив. Щойно вони стояли біля Шутерової машини й дивилися один на одного, і от руки Шутера вже вдавлюють його передпліччя у дверцята водія, а обличчя Шутера притискається лобом до його лоба. Між цією раптовою зміною положень Морт відчув лише неясні поштовхи — його спершу схопили, а потім вихором пронесли до дверцят.
— Брешеш, — просичав Шутер. Його віддих війнув корицею.
— Чорта лисого! — гаркнув Морт і рвонувся вперед, щоб визволитися з-під натиску ваги тіла Шутера.
Той був сильний, майже напевно сильніший од Морта Рейні, але Морт був молодший, важчий і мав змогу
