Чотири після півночі - Стівен Кінг

Нарешті, о пів на першу, Сем не витримав. Він сів і спробував намацати рукою світильник в узголів’ї. І коли він тягнувся до нього, його захопила інша мара, така ясна, що він був майже певен: у спальні є ще хтось, і це не Арделія Лорц, о ні. До нього навідався бібліотечний полісмен із плаката, якого вже не було в дитячій залі. Він стояв собі в темряві, високий, блідий, загорнутий у тренч чоловік із нездоровим кольором обличчя й білим рваним шрамом, що тягнувся лівою щокою попід оком аж до перенісся. Сем не бачив шраму на плакаті, але тільки тому, що маляр не захотів його зображати. Шрам був. Сем знав, що він був.

«Ти помилявзся счодо кусчів, — скаже бібліотечний полісмен, трохи шепелявлячи. — Зс боків бібліотеки таки розстуть кусчі. Багато кусчів. І ми їх будемо дозслідзувати. Ми дозслідимо їх разсом».

Ні! Досить! Просто… ДОСИТЬ!

Коли його тремтяча рука намацала світильник, у кімнаті скрипнула мостина, і в Сема вирвався короткий неголосний крик. Його рука сіпнулася і стиснула вмикач. Загорілося світло. На мить Семові справді здалося, що він бачить високого чоловіка, і лише пізніше він зрозумів, що то була тінь від комода.

Махом скинувши ноги на підлогу, Сем на хвильку затулив обличчя долонями. Тоді потягнувся до пачки «Кента» на нічному столику.

— Ти повинен опанувати себе, — пробурмотів він. — Що ти собі, нахрін, надумав?

«Не знаю, — одразу ж відповів голос у його голові. — Ба більше, я не хочу знати. Ніколи. Кущі були хтозна-коли, я більше не хочу згадувати про кущі. І про смак. Солодкий-солодкий смак».

Він запалив цигарку й глибоко затягнувся.

Найгіршим було ось що: наступного разу він справді побачить людину в тренчі. Або Арделію. Або Ґорґо, Великого Імператора Пеллюсидара[237]. Бо коли Сем зміг створити таку довершену галюцинацію, як відвідини бібліотеки з Арделією Лорц, він може надумати собі будь-що. Коли вже Сем почав вигадувати вікна в даху, яких не видно, людей, котрих не існує, і навіть кущі, яких теж нема, то все здається можливим. Як узагалі можна придушити повстання у власній голові?

Сем пішов на кухню, вмикаючи на ходу світло й опираючись бажанню озирнутися через плече, щоб побачити, чи ніхто не скрадається слідом. Наприклад, чоловік із жетоном у руці. Він подумав, що йому б не завадило випити снодійного, але оскільки нічого такого він не мав — навіть сомінексу[238], який продають без рецепта, — отже, доведеться імпровізувати. Сем налив у каструлю молока, підігрів його, перелив до кружки, а тоді додав щедру порцію бренді. Він бачив щось таке по телевізору. Сьорбнувши, він скривився і вже хотів вилити паскудну мікстуру до раковини, а тоді глянув на годинника на мікрохвильовці. За чверть перша. До світанку ще далеко, тож він мав іще чимало часу уявляти, як Арделія Лорц і бібліотечний полісмен крадуться вгору сходами з ножами в зубах.

«Або зі стрілами, — подумав він. — З довгими чорними стрілами. Арделія і бібліотечний полісмен, що йдуть навшпиньки сходами, стискаючи в зубах довгі чорні стріли. Як вам така картина, любі друзі й сусіди?»

Стріли?

Чому стріли?

Сем не хотів про це думати. Він утомився від думок, що зі свистом вилітали з донедавна невідомої області темряви всередині нього, як жахливі, огидні фрисбі.

Я не хочу про це думати, я не буду про це думати.

Він допив алкогольне молоко й повернувся до спальні.

4

Сем залишив світильник в уголів’ї ввімкненим, і це його трохи заспокоїло. Йому подумалося, що, можливо, він таки зможе заснути раніше, ніж Всесвіт спіткає теплова смерть. Сем підтягнув ковдру до підборіддя, зчепив руки за потилицею й подивився на стелю.

«ЩОСЬ же з цього відбулося насправді, — подумав він. — Не могло ж воно ВСЕ бути галюцинацією… якщо, звісно, це не її частина і насправді я не сиджу, загорнутий у гамівну сорочку в одній із оббитих м’якою гумою кімнат у Сідар-Репідс, і не уявляю собі, що лежу у власному ліжку».

Сем точно виступив із промовою. Він використав жарти з «Порадника промовця» і вірш Спенсера Майкла Фрі з «Улюблених віршів американців». І оскільки в його невеличкій власній колекції книжок немає жодного з цих двох томів, він мусив був узяти їх у бібліотеці. Наомі знала Арделію Лорц — принаймні вона впізнала це ім’я, як і її мати. Було ж таке?! Воно подіяло на стару, як петарда під кріслом.

«Я можу спитати, — подумав він. — Якщо це ім’я відоме місіс Гіґґінс, то інші теж можуть його знати. Можливо, не дітлахи-помічники з «Чейплтона», а люди, що тривалий час жили в Джанкшн-Сіті. Може, Френк Стівенс? Або Паскудний Дейв…»

На цьому Сем, нарешті, задрімав. Він перетнув малопомітний кордон між реальністю і сном, не усвідомлюючи цього; його думки не зупинилися, але натомість почали викручуватися в іще дивніші, чудернацькіші форми, які стали сном. А сон став кошмаром. Він знову стояв біля «Дому Ангола», а троє пияків сиділо на ґанку й працювали над плакатами.

«О, та ми просто марнуємо час», — сказав Дейв, а тоді сором’язливо розвернув плаката, щоб Сем побачив.

На малюнку Простак Саймон був наштрикнутий на рожен над вогнищем. В одній руці він тримав розтоплений кавалок червоної лакриці. Його одяг горів, але він був іще живий. Він верещав. Під жахливим малюнком було написано:

СМАЖЕНІ ДІТИ В КУЩАХ ГРОМАДСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ

БЛАГОДІЙНА ВЕЧЕРЯ

НА КОРИСТЬ ФОНДУ БІБЛІОТЕЧНОЇ ПОЛІЦІЇ

З ОПІВНОЧІ ДО 02:00

ЗАПРОШУЄМО ВСІХ

ЦЕ ХРУМ-БУРУМ!

«Дейве, це жахливо», — мовив Сем уві сні.

«Анітрохи, — відповів Дейв. — Діти називають його Простаком Саймоном. Вони люблять його їсти. Я вважаю, це дуже природна реакція, чи не так?»

«Погляньте! — закричав Рудольф. — Погляньте, це Сара!»

Сем підвів очі й побачив Наомі, що йшла засміченою і зарослою землею між «Домом Ангола» і Центром перероблювання. Вона рухалася дуже повільно, бо штовхала перед собою візок, повний «Порадників промовця» й «Улюблених віршів американців». За її спиною спускалося до обрію пригасле червоне горно сонця, і довгий пасажирський потяг повільно гуркотів колією, прямуючи в порожнечу Західної Айови. У ньому було щонайменше тридцять вагонів, і кожен був чорний. У вікнах висіли й хиталися жалобно-чорні фіранки. Це похоронний потяг, зрозумів Сем.

Він розвернувся до Паскудного Дейва і сказав: «Її звуть не Сара. Це Наомі. Наомі Гіґґінс із Провербії».

«А от і ні, — заперечив Паскудний Дейв. — Це Смерть іде, містере Піблз. Смерть — жінка».

Тоді Люкі почав скиглити. Оскаженівши від жаху, він квилив, мов свиня: «У неї