Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Агов?

Відповіді не було. Він увійшов, відчуваючи себе непроханим, і пішов коридором. Перші двері, які Сем прочинив, вели до загальної кімнати. До дверей були пришпилені два оголошення.

ДРУЗІ БІЛЛА — СЮДИ!

вказувало перше. Нижче від нього було ще одне, що здалося Семові одночасно й абсолютно розумним, і винятково безглуздим. Там писалося таке:

ЩОБ МИНУВ ЧАС, ПОТРІБЕН ЧАС.

Загальна кімната була вмебльована різномасними, колись викинутими стільцями й довгою канапою, також підлатаною стрічкою — цього разу ізоляційною. На стіні висіло ще більше гасел. На маленькому столику біля телевізора стояла кавоварка. І телевізор, і кавоварка були вимкнені.

Сем пішов далі коридором і проминув сходи, ще гостріше почуваючи себе непроханим зайдою. Він зазирнув до трьох інших кімнат, двері яких виходили в коридор. У кожній розміщувалося по два простих ліжка, і в жодному не було ані душі. Кімнати виблискували ретельною чистотою, але все одно багато розповідали про своїх мешканців. В одній пахнуло мастеролом[239]. В іншій тхнуло якоюсь важкою хворобою. У ній або хтось нещодавно помер, думав собі Сем, або помре незабаром.

У кінці коридору він знайшов кухню, так само порожню. То була велика світла кімната з пожовклим лінолеумом, що зібгався на підлозі нерівними дюнами й долинами. Альков у стіні займала велетенська дров’яно-газова піч. Емаль на старій глибокій раковині вкрили плями іржі. Крани відкривалися старомодними ручками-пропелерами. Обіч буфету стояли прадавня пральна машина «Мейтеґ» і газова сушарка «Кенмор». Повітря ледь чутно пахнуло вчорашніми смаженими бобами. Семові ця кімната сподобалася. Вона свідчила про затягнуті до хребта пояси, але також про любов, турботу і важко здобуте щастя. Вона нагадала йому кухню його бабусі, а то було прекрасне місце. Безпечне. На старому, ресторанного розміру холодильнику «Амана» висіла магнітна табличка:

БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ВІЛЬНИЙ ВІД ПІЙЛА ДІМ.

Сем почув на вулиці приглушені голоси. Він перетнув кухню і визирнув крізь одне з вікон, яке хтось прочинив, щоб впустити стільки весняного тепла, скільки зможе нагнати легенький вітерець.

На задвірку «Дому Ангола» пробивалася перша зелень; на дальньому кінці подвір’я, коло вузької смуги дерев, які тільки-но почали брунькуватися, чекала тепліших днів невеличка ділянка під овочі. Ліворуч провисала плавною дугою волейбольна сітка. Праворуч були дві ями з піском для метання підків, навколо яких щойно почала пробиватися трава. Це подвір’я не справляло надто приємного враження — як і більшість подвір’їв о цій порі року, — але Сем бачив, що його вичухали граблями щонайменше один раз відтоді, як сніг випустив землю із зимового полону, і тут не було попелу, хоч залізнична колія блищала не більше, як за п’ятдесят футів від саду. Може, жителі «Дому Ангола» не мали багато чого доглядати, подумав Сем, але те, що мали, доглядали добре.

Між волейбольною сіткою і піщаними ямами на складаних похідних стільцях, розставлених кривуватим колом, сиділо з дюжину людей. Сем упізнав Наомі, Дейва, Люкі й Рудольфа. За мить він зрозумів, що також упізнав Берта Айверсона, найбільш успішного юриста Джанкшн-Сіті, і Елмера Бескіна, банкіра, що пропустив Семову ротаріанську промову, але все одно дзвонив пізніше, щоб його з нею привітати. Вітерець дмухав поривами, задуваючи всередину кухні затишні завіски в клітинку, що висіли обабіч вікна, крізь яке виглядав Сем. Вітер також роздував сріблясте волосся Елмера, котрий наставив обличчя до сонця й усміхався. Сема раптом вразила ця проста насолода, яку він побачив не на обличчі Елмера, але в ньому. У ту мить він був чимось водночас більшим і меншим, ніж найбагатший банкір маленького містечка; він був звичайною людиною, що коли-небудь вітала прихід весни після довгої холодної зими, радий, що живий, здоровий, позбавлений болю.

Сема вразила нереальність побаченого. Застати тут Наомі Гіґґінс, що спілкується з безпритульними п’яничками Джанкшн-Сіті — та ще й під вигаданим іменем, — уже було для нього дивно. Але побачити тут найсоліднішого банкіра містечка разом із його найзубатішими акулами права було справжнім шоком.

Чоловік у подертих зелених штанах і у светрі «Цинциннаті Бенґалс» підняв руку. Рудольф показав на нього.

— Мене звуть Джон, і я алкоголік, — сказав чоловік у светрі «Бенґалс».

Сем швидко відступив від вікна. Його обличчя пашіло. Тепер він уже не просто зайда, а нишпорка. Він подумав, що, мабуть, зазвичай зустрічі АА відбувалися в загальній кімнаті — принаймні на це натякала кавоварка, — але сьогодні погода була така приємна, що вони повиносили стільці назовні. Сем міг закластися, що це придумала Наомі.

«Ми завтра вранці підемо до церкви, — сказала тоді місіс Гіґґінс, — а ще завтра перший цього року Молодіжний баптистський пікнік. Наомі обіцяла допомогти». Він подумав, а чи знала місіс Гіґґінс, що її донька проводила день з пияками замість баптистів, як повинна була б. Сем також зрозумів, чому Наомі так різко поклала край їхнім зустрічам уже після двох побачень. Раніше він думав, що річ у релігії, і Наомі ніколи не давала приводу думати інакше. Але після першого побачення в кіно вона погодилася зустрітися з ним іще раз. Після другого побачення все її романтичне зацікавлення його особою щезло. Або принаймні так йому здавалося. На друге побачення він запросив її на вечерю. І замовив вино.

Заради Бога — звідки ж я міг знати, що вона алкоголік? Чи я думки читаю?

Відповідь, звісно, в тому, що він не міг знати… але його обличчя все одно пашіло.

А може, річ не в пійлі… або не тільки в пійлі. Може, в неї є й інші негаразди.

Сем також замислився над тим, що могло б трапитися, якби Берт Айверсон і Елмер Бескін, обоє впливові люди, дізналися, що йому відомо, що вони належать до найбільшого у світі анонімного товариства. Може, й нічого; він не знав про АА так багато, щоб бути певним. Однак він знав дві речі: що перша А означала «Анонімні» й що ці люди могли б розчавити його ділові мрії й амбіції на млинець, якби захотіли.

Сем вирішив піти звідси якомога швидше й тихіше. Варто віддати йому належне, це рішення ґрунтувалося не на переживаннях за власну особу. Люди, що сиділи на задвірку «Дому Ангола», мали одну проблему. Сем дізнався про це випадково; він не мав наміру залишатися тут і підслуховувати свідомо.

Йдучи назад коридором, Сем побачив купку нарізаного паперу, що лежала на платному телефоні. Зі стіни біля нього звисав на короткій нитці недогризок