Чотири після півночі - Стівен Кінг

Сем подивився на це ім’я й подумав: «Крейґ може знати щось про Арделію… але він захоче дізнатися, навіщо я питаю».

Чи знав він Крейґа настільки добре, щоб відповісти йому чесно? Відповіддю було рішуче «ні». Крейґ був одним із молодших юристів Джанкшн-Сіті, сповнений амбіцій. Вони кілька разів зустрічалися на ділових обідах… ще, звісно, був Ротаріанський клуб… і Крейґ одного разу запросив його до себе на вечерю. Коли вони зустрічалися на вулиці, то сердечно балакали іноді про справи, але частіше про погоду. Ніщо з цього не означало дружби, і якщо Сем і мусив вивернути на когось цю неприємну справу, йому хотілося б, щоб це був друг, а не знайомий, що кликав його братчиком після другої склянки джину з лимоном.

Він закреслив Крейґове ім’я.

Відколи Сем приїхав до Джанкшн-Сіті, він завів двох близьких друзів: один — помічник терапевта доктора Мельдена, другий — міський коп. На початку 1989 року Рас Фрейм, його друг-лікар, переїхав до Ґранд-Репідс, де знайшов кращу практику. А Том Вікліф із першого січня наглядав за новою системою контролю руху Дорожнього патруля штату Айова. З того часу Сем утратив зв’язок із обома чоловіками — він повільно знаходив друзів і не дуже вмів їх берегти.

То з чим він лишився?

Сем не знав. Він знав тільки, що ім’я Арделії Лорц впливало на декого в Джанкшн-Сіті, як заряд солі в сідницю. Сем знав — або думав, що знав, — що зустрічався з нею, хоч вона й давно померла. Він навіть не міг сказати собі, що зустрівся з її родичкою чи з якоюсь навіженою, що називала себе Арделією Лорц. Тому що

я думаю, що зустрів привида. Взагалі я думаю, що зустрів привида всередині привида. Я думаю, що бібліотека, у яку я ходив, була тією бібліотекою, що стояла в Джанкшн-Сіті, коли нею керувала тоді ще жива Арделія Лорц. Я думаю, що саме тому почувався в ній так дико і спантеличено. Це не було схоже на подорож у часі або на те, як я уявляю подорож у часі. Більше скидалося на те, що я на короткий час зазирнув до передпокою пекла. І він був справжнім. Я переконаний, що все було справжнім.

Сем зупинився, стукаючи пальцями по столу.

Звідки вона мені телефонувала? Невже в передпокої пекла є телефони?

Він довго глипав на список із перекресленими іменами, а тоді повільно вирвав жовтий аркуш з блокнота, зіжмакав його й жбурнув до кошика.

«Облиш це», — продовжувала благати якась частина його свідомості.

Але він не слухав. То що тепер?

Подзвони комусь, кому довіряєш. Подзвони Расові Фрейму чи Томові Вікліфу. Просто зніми слухавку й набери номер.

Але він не хотів цього робити. Принаймні не сьогодні. Сем визнав, що керувався ірраціональним, напівзабобонним мотивом — йому здавалося, що за минулі кілька днів він передав і отримав по телефону дуже багато неприємної інформації, — але він був надто втомлений, щоб сьогодні з ним боротися. Якщо він зможе добре виспатися (а Семові здавалося, що він зможе, якщо знову залишить увімкненим світильник біля ліжка), то, можливо, завтра вранці, на свіжу голову, йому спаде на думку щось краще, щось суттєвіше. А далі, міркував він, можна було б спробувати перекинути нові мости до Наомі Гіґґінс і Дейва Данкана… але спочатку треба дізнатися, чому саме згоріли старі.

Якщо це можливо.

Розділ 9. Бібліотечний полісмен (I)

Сем справді добре спав. Сни йому не наснилися, а наступного ранку в душі нова думка легко і природно прийшла до нього, як буває, коли тіло людини відпочило, а голова лишень нещодавно прокинулася і ще не встигла захараститися різним непотребом. Громадська бібліотека не була єдиним джерелом інформації, а коли йшлося про місцеву історію — недавню місцеву історію, — то шукати її слід було в набагато придатнішому для цього місці.

— «Вісник»! — вигукнув він і підставив голову під душ, щоб вимити з волосся мило.

Через двадцять хвилин Сем уже пив каву в кабінеті внизу, не одягнувши ще тільки краватку й пальто. Блокнот знову лежав перед ним, і в ньому з’явився новий список.

1. Арделія Лорц — хто вона? Або ким вона була?

2. Арделія Лорц — що вона зробила?

3. Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті — ремонт? Коли? Фото?

У цю мить хтось подзвонив у двері. Сем глянув на годинника і пішов відчиняти. Уже пів на дев’яту, час іти на роботу. Він міг забігти до редакції «Вісника» о десятій, коли зазвичай робив перерву на каву, і пошукати відповідей на кілька пунктів. На які? Він обдумував це — на деякі гачки риба мусила зловитися швидше, ніж на інші — й одночасно шукав у кишені гроші для хлопця-газетяра. У двері подзвонили вдруге.

— Я вже йду, Кіте, я йду! — гукнув він, підступаючи до дверей у кухні й беручись за ручку. — Не треба виносити кляті дв…

У ту мить він підвів очі й побачив, що за віконцем у дверях, завішеним прозорою завіскою, височіла постать значно більша за Кіта Джордана. Семова голова була забита і більше стурбована думками про прийдешній день, аніж про ранковий ритуал плати газетяреві, але в цю мить крижана скалка раптового жаху пронизала ці розпорошені міркування. Йому не треба було бачити обличчя; навіть крізь завіску він упізнав цю фігуру, будову тіла… і, звісно, тренч.

Насичений, солодкий і нудотний смак червоної лакриці заповнив його рот.

Він відпустив ручку, але на хвильку пізніше, ніж слід було. Клямка клацнула, і в ту ж мить постать, що стояла на задньому ґанку, вибила двері всередину. Сема відкинуло назад, до кухні. Він змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу, і примудрився збити на землю всі три пальта з вішака коло дверей.

Бібліотечний полісмен, загорнутий у власну хмару холодного повітря, вступив до будинку. Він увійшов повільно, неначе мав скільки завгодно часу, і причинив за собою двері. В одній руці він тримав Семів номер охайно скрученого і складеного «Вісника». Він підняв його, як дрючка.

— Я принізс твою газсету, — сказав бібліотечний полісмен. Його голос був дивно далеким, неначе долинав до Сема крізь грубе скло. — Я сче хотів зсаплатити хлопцсю, але він побіг далі, ніби позспісав. Цсікаво, цого цсе він.

Він ступав кухнею, ідучи в бік Сема, що спирався на стіл і глипав на непроханого гостя величезними шокованими очима переляканої дитини, якогось Простака Саймона з четвертого класу.

«Мені це ввижається, — подумав Сем, — або сниться кошмар — такий жахливий, що позавчорашній поруч із ним виглядає солодким сном».

Але