Чотири після півночі - Стівен Кінг

«Я прийшов до іншої бібліотеки! — проскочив у нього дикий здогад. — От у чому річ!»

Його спантеличена свідомість спочатку вхопилася за цю думку, а тоді відскочила від неї, мов кошеня, яке обманом змусили кинутися на тінь. Джанкшн-Сіті — доволі велике, за мірками Айови, місто, з населенням близько тридцяти п’яти тисяч душ, але було б смішно вважати, що воно могло утримувати дві бібліотеки. Крім того, розташування будівлі й приміщень було правильним… неправильним було все інше.

Сем на мить задумався, чи не збожеволів бува, але відігнав цю думку. Він озирнувся і вперше побачив, що роблять люди навколо. Вони всі дивилися на нього. Йому нестямно захотілося сказати: «Стежте краще за собою — я просто помітив, що бібліотека за тиждень геть змінилася». Натомість він неквапом підійшов до столика із журналами й узяв номер «Ю-Ес Ньюз енд Ворлд Репорт». Сем почав гортати його з показною цікавістю і краєм ока стежив, як люди в залі почали повертатися до того, що робили.

Відчувши, що може рухатися, не привертаючи непотрібної уваги, Сем поклав журнал на стіл і повільно пішов у бік дитячої зали. Він почувався шпигуном на ворожій території. Табличка на дверях була та сама, золоті літери на темно-коричневих дубових дверях, але плакат був інший. Червону Шапочку в мить її жахливого прозріння змінили племінники Дональда Дака — Г’юї, Дьюї та Луї. Вони в купальних штанцях стрибали до басейну, наповненого книжками. Під малюнком було приписано:

ГАЙДА З НАМИ! КНИЖКИ — ТЕ, ЩО ТРЕБА!

— Що тут діється? — пробурмотів Сем. Його серце почало битися надто швидко; він відчув, як рясно спітнів під пахвами й на спині. Якби йшлося лише про плакат, він міг би припустити, що мадемуазель Лорц звільнили… але ж ішлося не лише про плакат. Ішлося геть про все.

Сем прочинив двері до дитячої зали й зазирнув усередину. Йому відкрився той самий приємний маленький світ із низенькими стільцями, тими ж яскраво-блакитними завісками, тим самим фонтанчиком, вмурованим у стіну. Тільки зараз висота підвісної стелі збігалася з її висотою в головній залі, а всі плакати змінилися іншими. Малий, що верещав у чорному седані

(Простак Саймон, вони називають його Простаком Саймоном, вони зневажають його, мені здається, це дуже природна реакція, чи не так),

зник, так само як і бібліотечний полісмен у тренчі й із дивною зіркою з багатьма променями. Сем ступив назад, розвернувся й повільно пішов до головного столу видачі. Йому здавалося, ніби все тіло перетворилося на скло.

Двоє помічників бібліотекаря — хлопець і дівчина трохи старше шкільного віку — стежили за його наближенням. Сема не дуже збентежило, що вони мали трошечки неспокійний вигляд.

Будь обережним. Ні… будь НОРМАЛЬНИМ. Вони вже й без того думають, що ти наполовину з’їхав з глузду.

Він раптом подумав про Люкі, і жахливий, руйнівний порив ледь не обгорнув його. Сем аж побачив, як розтуляє рота і на повну силу волає на цих двох стривожених молодих людей, вимагаючи, щоб вони дали йому кілька сраних «Слім-Слім-Джимів», бо це хрум, хрум, це хрум-бурум.

Натомість він заговорив спокійним, тихим голосом:

— Чи не могли б ви мені допомогти? Я хотів би поговорити з бібліотекарем.

— Ой, мені шкода, — сказала дівчина. — Містер Прайс не приходить увечері в суботу.

Сем глянув униз, на стіл. Як і під час його минулого візиту до бібліотеки, біля камери для мікроплівки стояла невелика табличка, але на ній уже було написано не

А. ЛОРЦ

Тепер там були слова

МІСТЕР ПРАЙС

У Семовій голові пролунав голос Наомі: «Такий високий? Худий? Десь під п’ятдесят?»

— Ні, — сказав він. — Мені потрібен не містер Прайс. І не містер Пекгем. Інша бібліотекарка. Арделія Лорц.

Хлопець і дівчина обмінялися здивованими поглядами.

— Тут немає нікого на ім’я Арделія Лорд, — пояснив хлопець. — Ви, мабуть, маєте на увазі якусь іншу бібліотеку.

— Не Лорд, — сказав їм Сем. Він чув свій голос ніби здалеку: — Лорц.

— Ні, — озвалася дівчина. — Ви справді помилилися, сер.

Вони знову почали напружуватися, і Сем змусив себе відступити, хоч йому й хотілося наполягти й сказати, що Арделія Лорц, безперечно, працює саме тут, бо він зустрів її в цій залі лише вісім днів тому. Певним чином це було абсолютно природно, чи не так? Звісно, це було природно в межах теорії про скаламучений розум спостерігача, але внутрішня логіка цієї теорії залишилася неушкодженою. Коли вже з бібліотеки зникли плакати, вікна в даху й вішак для журналів, Арделія Лорц також перестала існувати.

У його голові знову заговорив голос Наомі: «Он воно що. Кажеш, міс Лорц? Ото вже, певно, було весело».

— Наомі впізнала це ім’я, — пробурмотів він.

Тепер помічники бібліотекаря дивилися на нього однаково переляканими поглядами.

— Даруйте мені, — вибачився Сем і спробував усміхнутися. Йому здалося, що вийшло криво. — У мене просто важкий день.

— Так, — сказав хлопець.

— Аякже, — сказала дівчина.

«Вони гадають, що я здурів, — подумав Сем, — але знаєте що? Їх можна зрозуміти».

— Ми можемо допомогти вам чимось іще? — спитав хлопець.

Сем розтулив рота, щоб сказати «ні», а тоді квапливо відступити, але передумав. Хата в нього вже згоріла; він вирішив, що нехай горить і повітка.

— Як довго містер Прайс працює тут головним бібліотекарем?

Помічники ще раз обмінялися поглядами. Дівчина знизала плечима.

— Скільки ми тут працюємо, — мовила вона, — але це не дуже давно, містере…

— Піблз, — назвався Сем, простягаючи руку. — Сем Піблз. Даруйте. Здається, мої манери покинули мене разом із залишками розуму.

Вони трохи розслабилися — що неможливо виміряти, але можливо побачити, і це допомогло Семові зробити те саме. Попри збентеженість, він спромігся зберегти принаймні частку свого неабиякого вміння впливати на людей заспокійливо. Без такої здатності агент зі страхування і продажу нерухомості навряд чи затримався б на цій ниві надовго.

— Я Синтія Беріґен, — сказала дівчина, невпевнено потискаючи Семову руку. — А це Том Стенфорд.

— Радий знайомству, — мовив Том Стенфорд. Його голос прозвучав не дуже впевнено, але він також швидко потиснув подану руку.

— Перепрошую? — втрутилася жінка з детективами. — Хтось може мені допомогти? Я запізнююся на партію в бридж.

— Я все зроблю, — запевнив Том Синтію і пішов до столу видачі з книжками тієї жінки.

Синтія сказала:

— Ми з Томом ходимо до професійного коледжу «Чейплтон», містере Піблз. Працюємо в бібліотеці у вільний час. Я тут уже третій семестр — містер Прайс найняв мене минулої весни. Том прийшов улітку.

— То містер Прайс — єдиний штатний працівник?