Чотири після півночі - Стівен Кінг
Сем прикрутив вогонь під супом, пішов до кабінету і знайшов телефонний номер Наомі. Після трьох гудків надтріснутий старечий голос запитав:
— Хто це?
Сем одразу впізнав цей голос, хоч і не бачив його власницю вже два роки. То була хирява мати Наомі.
— Доброго вечора, місіс Гіґґінс, — сказав він. — Це Сем Піблз.
Він помовчав, почекав, чи не скаже вона: «О, привіт, Семе» чи, може, «Як ся маєш?», але дочекався від місіс Гіґґінс тільки важкого емфіземного дихання. Сем ніколи не був її улюбленцем, і виходило, що його відсутність теж не зробила його милішим її серцю.
Оскільки вона не збиралася озиватися, Сем вирішив, що в такому разі спитати може він:
— Як ся маєте, місіс Гіґґінс?
— Бувають хороші дні, а бувають погані.
На хвилинку Сем розгубився і не знав, що сказати. То була одна з тих фраз, на які немає адекватної відповіді. «Мені шкода це чути» не підходило, але й «Та це ж чудово, місіс Гіґґінс» звучало б іще гірше.
Він зупинився на тому, що спитав, чи може поговорити з Наомі.
— Вона сьогодні ввечері не вдома. Не знаю, коли повернеться.
— А ви можете попросити її зателефонувати мені?
— Я вже лягаю спати. І записати їй повідомлення теж не проси, бо артрит мене вже добиває.
Сем зітхнув.
— Я зателефоную завтра.
— Ми завтра йдемо до церкви, — заявила місіс Гіґґінс тим самим пісним, байдужим голосом, — а ще завтра буде перший цього року Молодіжний баптистський пікнік. Наомі обіцяла допомогти.
Сем зрозумів, що пора закінчувати розмову. Було ясно, що місіс Гіґґінс твердо вирішила триматися по-партизанськи й не говорити більше, ніж необхідно. Він уже хотів прощатися, але передумав:
— Місіс Гіґґінс, а прізвище Лорц вам про щось говорить? Арделія Лорц?
Важкий посвист її сопіння урвався посередині. На мить у слухавці запала повна тиша, а тоді місіс Гіґґінс заговорила тихим злим голосом:
— Допоки ж ви, погані безбожники, тикатимете нам у лице цією жінкою? Думаєте, це смішно? Думаєте, це дотепно?
— Місіс Гіґґінс, ви не зрозуміли. Я тільки хотів спитати…
У слухавці різко клацнуло. Звучало так, ніби місіс Гіґґінс зламала об коліно суху паличку. І все затихло.
3
Сем поїв супу, а тоді з півгодини намагався дивитися телевізор. Це не допомогло. Семові думки все одно весь час тікали деінде. Подеколи це починалося з жінки на плакаті Паскудного Дейва або з болотистого сліду черевика на обкладинці «Улюблених віршів американців», або зі зниклого плаката з Червоною Шапочкою. Але з чого б не брали початок його думки, вони завжди приводили до одного: зовсім іншої стелі в головній залі Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті.
Нарешті Сем здався і пішов спати. Ця субота видалася найгіршою з тих, що він пам’ятав за все життя. Єдине, чого він зараз хотів, — це швидше потрапити до царства забуття, вільного від сонних марень.
Але сон не йшов.
Натомість прийшли кошмари.
Головним серед них був страх того, що він утрачає глузд. Сем ніколи не усвідомлював, якою жахливою може бути така ймовірність. Він бачив фільми, у яких людина приходила до психіатра й казала: «Доку, мені здається, що я божеволію», — і драматично стискала голову руками. Сем подумав, що раніше уявляв початок психічної нестабільності схожим на страшний головний біль, від якого, якщо вірити рекламі, допомагає тільки екседрин[236]. Але, як з’ясувалося за нескінченні години, що минали собі, поки сьоме квітня ставало восьмим, він помилявся. Насправді це було схоже на той випадок, коли тягнешся рукою почухати промежину, а намацуєш там чималий кавалок, що випирає з-під шкіри і, найпевніше, насправді є якоюсь пухлиною.
Бібліотека не могла так докорінно змінитися за якийсь тиждень. Сем ніяк не міг побачити вікна в даху із зали. Та дівчина, Синтія Беріґен, сказала, що їх закрили дошками, що так було, відколи вона почала там працювати — не менш як рік тому. Тож це точно був якийсь нервовий розлад. А може, у нього в мозку пухлина. А як щодо хвороби Альцгеймера? Ото вже втішна думка. Він десь вичитав — мабуть, у «Ньюсвіку», — що середній вік жертв Альцгеймера постійно знижується. Можливо, уся ця дика ситуація була сигналом передчасного старечого недоумства, що насувалося на нього.
У Семовій уяві почав рости неприємний рекламний щит із трьома словами, написаними розляпистими літерами кольору червоної лакриці. Слова були такі:
Я ВТРАЧАЮ ГЛУЗД.
Сем жив звичайним життям, сповненим звичайних радощів і жалів, загалом доволі непримітним. Зірок із неба він ніколи не хапав, це правда, але підстав сумніватися у своєму психічному здоров’ї теж ніколи не мав. Зараз же він лежав на зім’ятій постелі й гадав, чи так почуваються люди, коли відриваються від справжнього, раціонального світу. Чи так усе починається, коли
ВТРАЧАЄШ ГЛУЗД.
Думка про те, що ангелом притулку для безхатніх Джанкшн-Сіті виявилася Наомі — Наомі під вигаданим іменем, — була ще однією дурістю. Такого просто не могло бути… чи могло? Сем почав сумніватися в стрімкому злеті своїх справ. Може, це частина галюцинації?
Десь опівночі його думки звернулися до Арделії Лорц, і тоді вже йому стало геть кепсько. Він почав думати, як би було жахливо, коли б Арделія Лорц зачаїлася в його шафі чи навіть під ліжком. Сем аж бачив, як легенько й радісно вона посміхалася в темряві, як перебирала в повітрі пальцями з довгими гострими нігтями, як розкуйовджене волосся спадало на її обличчя, мов дика карнавальна перука. Сем подумав, що, якби вона зараз до нього зашепотіла звідти, його кістки миттю перетворилися б на холодець.
Ти загубив книжки, Семе, тож треба кликати бібліотечного полісмена… ти загубив книжки… ти загуби-и-и-и-и-в
