Чотири після півночі - Стівен Кінг
Дейве,
я вранці приходив до тебе, але нікого не застав. Я хотів спитати тебе про жінку на ім’я Арделія Лорц. Мені здається, що ти можеш її знати, а я дуже хотів би довідатися про неї хоч що-небудь. Зателефонуй мені сьогодні вдень чи ввечері, якщо зможеш. Мій номер 555-8699. Дуже тобі дякую.
Сем іще дописав унизу своє ім’я, склав аркуш удвоє і друкованими літерами вивів зверху «ДЕЙВ». Він подумав, чи не віднести аркуш на кухню й не залишити його на столі, але йому не хотілося, щоб хтось із них — а найменше, звісно, Наомі — тривожився, чи побачив він їх за тими дивними, але, певно, корисними розмовами. Тому Сем притулив аркуш до телевізора в загальній кімнаті так, щоб одразу було видно напис «ДЕЙВ». Він подумав, чи не покласти поруч із ним четвертака, але передумав. Дейв міг не так його зрозуміти.
Тож Сем пішов і зрадів, коли вийшов надвір ніким не помічений. Коли він сів до машини, то побачив наліпку на бампері «датсана» Наомі.
ДОВІРЯЙ — І ДОВІРСЯ БОГУ
було написано на ній.
— Краще Богові, ніж Арделії, — сказав Сем і здав назад.
3
Через кілька годин по півдні Семів уривчастий нічний спочинок став даватися взнаки і його оповила страшенна сонливість. Він увімкнув телевізор, знайшов трансляцію товариської бейсбольної гри між Цинциннаті й Бостоном, що поволі переходила у восьмий інінґ, приліг на канапу подивитися її й майже відразу задрімав. Перш ніж дрімота встигла перейти в справжній сон, задзвонив телефон, і Сем, задуманий і дезорієнтований, устав, щоб відповісти.
— Алло?
— Не можна балакати про ту жінку, — сказав Паскудний Дейв без жодного вступу. — Його голос тремтів на межі втрати самовладання. — Навіть думати про неї не можна.
Допоки ж ви, погані безбожники, тикатимете нам у лице цією жінкою? Думаєте, це смішно? Думаєте, це дотепно?
Уся Семова дрімота зникла тієї ж миті.
— Дейве, що не так із цією жінкою? Люди відповідають або так, ніби вона диявол, або не знають про неї взагалі нічого. Хто вона? Чим, у біса, вона вас так налякала?
Запала довга тиша. Сем перечекав її, а його серце тим часом важко гупало в грудях і шиї. Він би подумав, що з’єднання обірвалося, якби не чув у слухавці звук Дейвового дихання.
— Містере Піблз, — мовив він нарешті, — ви мені за ці роки немало допомогли. Ви та ще кілька людей допомогли мені вижити, коли навіть я не знав, що хочу цього. Але я не можу говорити про ту курву. Не можу. І якщо ви дбаєте про себе, ви також не говоритимете про неї ні з ким іншим.
— Схоже на погрозу.
— Ні! — вигукнув Дейв. Його голос звучав не просто здивовано; він звучав вражено. — Ні… Я просто хочу попередити вас, містере Піблз, так само, як зробив би, коли б ви йшли в бік закинутого колодязя, що увесь заріс травою, і не бачили б ями. Не говоріть про неї й не думайте. Нехай мертве лишається мертвим.
Нехай мертве лишається мертвим.
Сема це не дуже здивувало; усе, що сталося (за винятком хіба що залишеного на автовідповідачеві повідомлення), вказувало на те саме: Арделії Лорц уже не було серед живих. Він — Сем Піблз, агент із нерухомості й страхування в провінційному містечку — говорив із привидом, сам того не усвідомлюючи. Говорив із нею? Чорт забирай! Не просто говорив! Він уклав із нею угоду! Він заплатив їй два бакси, а вона видала йому бібліотечного квитка.
Тож його це не надто здивувало… але міцний мороз усе одно почав розходитися білими дорогами його скелета. Він опустив очі й побачив натовп блідих сиріт, що виступили на руках.
«Краще б ти дав їй спокій, — заскиглило щось усередині. — Хіба я тобі не казав?»
— Коли вона померла? — спитав Сем голосом, що здавався йому сухим і байдужим.
— Містере Піблз, я не хочу про це говорити! — Дейв тепер уже ледь не кричав у нестямі. Його голос тремтів, він стрибнув у верхній регістр, майже фальцет, і розколовся там. — Будь ласка!
«Дай йому спокій, — сердито гаркнув на себе Сем. — Хіба в нього немає інших проблем, окрім цього лайна?»
Так. І він міг дати Дейву спокій — у містечку мали бути й інші люди, що погодяться розповісти йому про Арделію Лорц… тобто, якщо він знайде спосіб підійти до них так, щоб вони не викликали людей із гамівними сорочками. Але Сем мав іще й інше питання, точну відповідь на яке міг дати тільки Паскудний Дейв Данкан.
— Ти колись малював плакати для бібліотеки, чи не так? Здається, я впізнав твою руку на плакаті, що ти малював учора на ґанку. Знаєш, я майже переконаний. Там був маленький хлопчик у чорній машині. І чоловік у тренчі — бібліотечний полісмен. Ти…
Перш ніж він устиг договорити, у Дейва вирвався такий крик сорому, горя і страху, що Сем замовк.
— Дейве? Я…
— Облиште це! — ридав Дейв. — Я не міг нічого вдіяти, чого ж ви не хочете облишити…
Його зойки раптом притихли, і слухавка торохнула об щось, коли хтось забрав її у Дейва.
— Припини, — сказала Наомі. Вона сама ніби от-от мала заплакати, але також здавалася оскаженілою від злості. — Ти можеш просто припинити це, огидний ти нелюде?
— Наомі…
— Поки я тут, мене звуть Сара, — повільно мовила вона, — але я ненавиджу тебе під обома іменами однаково, Семе Піблз. Я більше ніколи не переступлю порога твоєї контори. — Її голос почав підніматися. — Чому ти не міг дати йому спокій? Навіщо ти розколупав це старе лайно? Навіщо?
Ледь зберігаючи над собою контроль, Сем знервовано сказав:
— А навіщо ти послала мене до бібліотеки? Наомі, якщо ти не хотіла, щоб я з нею зустрівся, навіщо ж ти мене взагалі послала до бісової бібліотеки?
На тому кінці дроту хтось ухопив ротом повітря.
— Наомі? Ми можемо…
Сем почув, як клацнуло в слухавці, коли вона її кинула.
Зв’язок обірвався.
4
Сем сидів у кабінеті майже до пів на десяту, ковтав «Тамз» і писав у тому самому блокноті, у якому він склав першу чорнову версію промови, одне ім’я за іншим. Він недовго дивився на кожне з них, а тоді викреслював. Шість років здавалися чималим терміном, щоб його прожити в одному містечку… принаймні до сьогодні. Сьогодні ж вони видалися значно коротшим відрізком часу — схожим, наприклад, на вихідні.
«Крейґ Джонс», — написав
