Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Ходжу, — сказав Дейв, — але це важко, містере Піблз. Я отримав більше білих фішок[232], ніж аптеки продають аспіринок. Я можу протриматися місяць, іноді й два, а якось я був тверезий майже рік. Але це важко. — Він похитав головою. — Хтось казав, що програма підходить не всім. Певно, я один із таких. Але я намагаюся.

Семові очі повернулися до жінки з куркою на тарілці. Малюнок був надто детальний, щоб його вважати ескізом, але й картиною він іще не був. З усього було видно, що Паскудний Дейв малював поспіхом, але він зумів передати доброту в очах жінки і ледь помітну, майже зниклу усмішку на її губах, схожу на останній промінь призахідного сонця. Проте найдивнішим було те, що жінка здалася Семові знайомою.

— Це твоя знайома? — спитав він Дейва.

Дейв усміхнувся ширше. Він кивнув.

— Це Сара. Вона чудова дівчина, містере Піблз. Якби не вона, це місце закрили б іще п’ять років тому. Вона знаходить людей із грошима саме тоді, коли вже здається, що податки завеликі, або коли ми боїмося, що не зможемо полагодити будівлю, щоб задовольнити інспекторів, як ті прийдуть. Вона називає людей, що дають гроші, ангелами, але справжній ангел — це вона. Ми й назвали заклад на честь Сари. Звісно, Томмі Сент-Джон написав трохи неправильно, але він хотів як краще. — Паскудний Дейв на хвильку замовк, дивлячись на свій плакат. Не підводячи очей, він додав: — Томмі вже помер, звісно. Взимку. Печінка гигнула.

— Ох, — сказав Сем і незграбно додав: — Мені шкода.

— Не варто. Для нього все це вже позаду.

— Хрум-бурум! — вигукнув Люкі, підводячись. — Хрум-бурум! Гляньте, ну хіба ж не сраний хрум-бурум!

Він приніс плаката до Дейва. Під жовтогарячими кривульками Люкі намалював чудовисько жіночої статі, ноги котрого закінчувалися акулячими плавцями, які, вирішив Сем, мали означати взуття. На одній руці вона утримувала кособоку тарілку, на якій височіла гора чогось схожого на синіх змій. У другій — стискала якийсь коричневий циліндричний предмет.

Дейв узяв плакат Люкі й оглянув його.

— Непогансько, Люкі.

Люкі радісно вишкірив зуби. Він показав на коричневий предмет.

— Глянь, Дейве! Вона дістала собі сраного «Слім-Слім-Джима»!

— Це точно. Непогансько. Ходи всередину й подивися телевізор, коли хочеш. Там якраз «Зоряний шлях» показують. А в тебе там як, Дольфе?

— Я краще малюю під мухою, — похвалився Рудольф і простягнув свого плаката Дейву. На ньому стояла велетенська куряча ніжка, а дрібні паличкасті чоловіки й жінки стояли навколо й дивилися на неї, задерши голови.

— Фантазійний підхід, — сказав Рудольф Семові. Його голос прозвучав трохи різкувато.

— Мені подобається, — озвався Сем. Йому справді подобалося. Плакат Рудольфа нагадав йому карикатури з «Нью- Йоркера», іноді такі сюрреалістичні, що Сем не міг їх зрозуміти.

— Добре. — Рудольф пильно подивився на нього. — У тебе точно нема четвертака?

— Нема, — запевнив Сем.

Рудольф кивнув.

— Може, воно й добре, — сказав він. — Але, з іншого боку, лайняніше нікуди.

Він почовгав усередину вслід за Люкі, і скоро з дверей долинула музика із «Зоряного шляху». Вільям Шетнер[233] сказав п’яницям і недобиткам із «Дому Ангола», що їхнє завдання сьогодні — хоробро вирушити туди, куди ще не добиралася жодна людина. Сем вирішив, що дехто з його аудиторії вже там побував.

— На ці вечері рідко хто приходить, крім нас та ще АА з міста, — пояснив Дейв, — але зате нам є працювати коло чого. Люкі вже майже не говорить, якщо не малює.

— Ти прекрасно малюєш, — сказав йому Сем. — Це правда, Дейве. Чому б тобі не… — Він замовк.

— Чому б мені не що, містере Піблз? — м’яко спитав Дейв. — Чому б мені не заробляти цими руками грошенята? З тієї ж причини, з якої я не можу знайти постійної роботи. Поки я розгріб інші справи, сонце вже схилилося до обрію.

Сем не міг придумати, що сказати.

— Але шанс у мене був. Знаєте, я навчався в академії «Лорільяр» у Де-Мойні на повній стипендії. Це найкраща академія мистецтв на Середньому Заході. Мене відрахували після першого семестру. Через пійло. Але це не важливо. Хочете зайти й випити кави, містере Піблз? Почекати тут? Ви могли б познайомитися із Сарою.

— Ні, я краще піду. Ще маю одну справу.

Він її справді мав.

— Гаразд. Ви точно на мене не сердитеся?

— Анітрохи.

Дейв підвівся.

— Мабуть, я теж скоро піду, — мовив він. — День був чудовий, але стає свіженько. Приємного вечора, містере Піблз.

— Дякую, — сказав Сем, хоч він і сумнівався, що решта цього суботнього вечора буде для нього дуже приємною. Але його мати завжди казала: коли вже доводиться пити гірку пігулку, краще ковтнути її якнайшвидше. І саме це він збирався зробити.

Сем спустився зі сходів «Дому Ангола», а Паскудний Дейв зайшов усередину.

2

Сем уже майже дістався машини, коли раптом розвернувся і рушив до Центру перероблювання. Він повільно йшов порослою травою попелястою землею, стежачи, як довгий товарняк зникає в напрямку Кемдена й Омахи. Червоні вогні на гальмівному вагоні блимали, ніби вмирущі зірки. Товарні потяги завжди чомусь навіювали на Сема почуття самотності, і зараз, після розмови з Паскудним Дейвом, він почувався самотнім, як ніколи. Ті кілька разів, що Сем бачив Дейва, коли той приходив по газети, старий здавався веселим, майже як клоун, чолов’ягою. Сьогодні Сем вирішив, що зазирнув за ширму, і тепер почувався через побачене пригнічено і безпорадно. Дейв був спокійним, але абсолютно пропащим чоловіком, що використовував свій не хтозна-який, але незаперечний талант на те, щоб малювати плакати для вечері в церкві.

Центр перероблювання оперізували пояси різного непотребу — спочатку то були пожовклі рекламні додатки, що повипадали зі старих номерів «Вісника», тоді подерті пластикові торбинки для сміття і, нарешті, астероїдне кільце розбитих пляшок і розчавлених банок. Вікна маленької, обшитої дошками будівлі були завішені. На дверях висів знак з одним словом — «ЗАЧИНЕНО».

Сем запалив цигарку і рушив до машини. Він пройшов лише півдюжини кроків, коли побачив на землі знайомий предмет. Сем підняв його. То була обкладинка «Улюблених віршів американців». На ній виднівся штамп «ВЛАСНІСТЬ ГРОМАДСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ ДЖАНКШН-СІТІ».

Тож тепер Сем знав напевне, де його книжки. Він поклав їх на газети в коробку з-під «Джонні Вокера» і забув про них. Інші газети — за вівторок, середу й четвер — він поклав на книжки зверху. Тоді в четвер по обіді прийшов Паскудний Дейв і викинув усе жужмом у торбу для