Чотири після півночі - Стівен Кінг
Притулок для безхатніх колись був білим; тепер же він став облущено-сірим. Вікна затуляли чисті, але затерті й обтріпані завіски. На запилюженому подвір’ї намагалася рости трава. Сем подумав, що десь у червні вона зможе тут пробитися, але поки що виходило так-сяк. Біля вищерблених сходів ґанку стояла іржава бочка. Навпроти вивіски з написом «Дім Ангола» до іншого стовпчика ґанку було прибите оголошення:
ВЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ В ЦЬОМУ ПРИТУЛКУ ЗАБОРОНЕНЕ!
ЯКЩО НЕСЕТЕ ПЛЯШКУ, ВИКИНЬТЕ ЇЇ СЮДИ, ПЕРШ НІЖ ЗАЙТИ!
Семові пощастило. Хоч суботній вечір уже майже настав і бари й пивниці Джанкшн-Сіті вже чекали, Сем застав Паскудного Дейва в притулку тверезого. Він саме сидів на ґанку з іще двома пияками. Усі троє з різною мірою успіху малювали щось на великих прямокутниках із білого цупкого паперу. Чолов’яга, що сидів на підлозі в дальньому кутку ґанку, притримував праве зап’ястя лівою рукою, намагаючись трохи зменшити важкий приступ дрожу. Той, що сидів посередині, малював із висунутим із кутика рота язиком і нагадував малюка в дитсадку, що намагається якнайкраще зобразити дерево, щоб заробити золоту зірочку й показати її матусі. Паскудний Дейв, що сидів у напіврозчахнутому кріслі-гойдалці біля сходів, очевидно, був у найкращій формі, але всі троє виглядали зіжмаканими, поскубаними й понівеченими.
— Здоров, Дейве, — сказав Сем, сходячи на ґанок.
Дейв підняв очі, примружився, а тоді невпевнено усміхнувся. Усі зуби, що він їх іще мав, були спереду. Усмішка відкрила їх усі п’ять.
— Містере Піблз?
— Так, — мовив він. — Як ся маєш, Дейве?
— О, наче непогансько. Непогансько. — Він озирнувся. — Хлопці! Привітайтеся з містером Піблзом! Він юрист!
Чолов’яга з висунутим язиком підвів очі, коротко кивнув і повернувся до свого плаката. З його лівої ніздрі звисала довга шмаркля.
— Взагалі, — сказав Сем, — я спеціалізуюся на нерухомості, Дейве. На нерухомості й страх…
— У тебе є «Слім-Джим»[229]? — раптом випалив чоловік, у якого трусилися руки. Він зовсім не глянув угору, але ще сильніше насупився від зосередження. Семові було видно його плакат; той був укритий довгастими жовтогарячими кривульками, що туманно нагадували слова.
— Прошу? — спитав Сем.
— Це Люкі, — тихо сказав Дейв. — У нього сьогодні не найкращий день, містере Піблз.
— «Слім-Джим» у тебе є, є в тебе «Слім-Джим», у тебе є «Слім-сраний-Джим»? — завів Люкі, не підводячи очей.
— Ем, вибачте… — почав було Сем.
— Та нема в нього ніяких «Слім-Джимів»! — гаркнув Паскудний Дейв. — Помовч і малюй свій плакат, Люкі! Вони потрібні Сарі до шостої! Вона приїде спеціально по них!
— Я все одно мушу дістати собі сраного «Слім-Джима», — сказав Люкі наполегливим тихим голосом. — Бо як не дістану, то, мабуть, жертиму щурячий послід.
— Не звертайте на нього уваги, містере Піблз, — заспокоїв Дейв. — Щось трапилося?
— Ну, я просто хотів спитати, чи не знаходив ти кілька книжок серед газет, що забрав у минулий четвер. Я поклав їх кудись і подумав, що слід перевірити. Я трохи затримую їх повернення в бібліотеку.
— Четвертак є? — раптом спитав чоловік з висунутим язиком. — «Що ми п’ємо? Грому птицю!»[230]
Сем механічно почав шукати в кишені. Дейв простягнув руку й торкнувся його зап’ястя, ніби вибачаючись.
— Не давайте йому грошей, містере Піблз, — сказав він. — Це Рудольф. Не потрібна йому ніяка Птиця. Їм із Птицею вже давно не варто зустрічатися. Йому просто треба виспатися.
— Вибач, Рудольфе, — мовив Сем. — Я без грошей.
— Як і всі ми, — сказав Рудольф. Він повернувся до свого плаката й пробурмотів: «Скільки лити? Аж по вінця!»
— Я не бачив жодних книжок, — відповів Паскудний Дейв. — Мені шкода. Я лише забрав газети, як завжди. Міс Вассер усе бачила, вона скаже вам те саме. Я не зробив нічого лихого. — Але його нещасні водянисті очі промовляли, що він і не сподівається, аби Сем у це повірив. На відміну від злощастя Мері, Дейвова лиха доля не чигала на нього десь над головою чи за рогом; вона вже оточувала його хмарою. Він жив у ній із тією крихтою гідності, яку міг зібрати.
— Я вірю тобі. — Сем поклав руку Дейвові на плече.
— Я просто вивернув вашу коробку з газетами до торби, як завжди, — сказав Дейв.
— Якби мені тисячу «Слім-Джимів», я б їх усі поїв, — устряв Люкі. — Я б їх, гарнюніх, аж бігом перетрубив! Це хрум! Хрум! Хрум-бурум!
— Я вірю тобі, — повторив Сем і поплескав Дейва по жахливо кістлявому плечу. Він усвідомив, що мимохіть думає, чи, Боже збав, немає в Дейва вошей. Услід за цією неправедною думкою з’явилася й інша: він подумав, чи бував останнім часом у цій частині міста хоч хтось із ротаріанців, тих міцних і бадьорих хлопців, серед яких Сем мав такий успіх тиждень тому. Йому хотілося знати, чи чули вони про «Дім Ангола» взагалі. А ще він хотів би знати, чи думав про таких людей, як Люкі, Рудольф і Паскудний Дейв, Спенсер Майкл Фрі, коли писав свої рядки про те, що на світі найважливіше, — про дотик руки і голосу звук. Сем відчув раптовий напад сорому, пригадавши свою промову, сповнену невинної пропаганди й схвалення простих життєвих насолод у маленькому місті.
— Добре, — сказав Дейв. — То мені можна прийти наступного місяця?
— Аякже. Ти ж відніс газети до Центру перероблювання?
— Ага. — Паскудний Дейв показав пальцем, що закінчувався жовтим кострубатим нігтем. — Он тамечки він. Але в них зачинено.
Сем кивнув.
— А що ви робите? — спитав.
— О, та просто марнуємо час, — пояснив Дейв і розвернув плаката, щоб Сем побачив.
На плакаті усміхнена жінка тримала на тарелі смажену курку, і перше, про що подумав Сем, було те, як незле, як по- справжньому добре все намальовано. Може, Дейв і був пияком, але він мав справжній хист. Над малюнком було охайно виведено друкованими літерами:
СМАЖЕНІ КУРЧАТА В ПЕРШІЙ МЕТОДИСТСЬКІЙ ЦЕРКВІ
БЛАГОДІЙНА ВЕЧЕРЯ
НА КОРИСТЬ ПРИТУЛКУ ДЛЯ БЕЗХАТНІХ «ДІМ АНГЕЛА»
15 КВІТНЯ
З 18:00 ДО 20:00
ЗАПРОШУЄМО ВСІХ
— Вечеря передуватиме зустрічі АА[231], — сказав Дейв. — Але на плакаті про АА не можна писати. Бо це наче як таємниця.
— Ясно, — мовив Сем. Він помовчав,
