Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Паскудний Дейв! — пробурмотів Сем.
Він підвівся з-за столу і поспішив на кухню.
4
Коробка з намальованим на боці Джонні Волкером у моноклі, що ніби промовляв: «Ну хіба я не денді?» — була майже порожня. Сем перебрав тоненький стосик газет, знаючи, що нічого не знайде, але все одно шукав, як роблять люди, котрі відчайдушно напіввірять у те, що самого їхнього сильного бажання достатньо для того, щоб шукане з’явилося. Він знайшов «Суботнього вісника», якого щойно викинув, і газету за п’ятницю. Звісно, жодних книжок між ними не було. Сем трохи постояв, думаючи похмуру думу, а тоді пішов до телефону дзвонити Мері Вассер, що прибирала будинок щочетверга вранці.
— Алло? — відповів трохи стривожений голос.
— Привіт, Мері. Це Сем Піблз.
— Семе? — Тривога поглибилася. — Щось сталося?
Так! У понеділок по обіді курва, що заправляє місцевою бібліотекою, рушить на мене в похід! Імовірно, з хрестом і довжелезними цвяхами!
Він, звісно, не міг сказати нічого такого, принаймні не Мері; вона була з тих безталанних створінь, що народилися під нещасливою зіркою і живуть у темній хмарі неясного зловісного передчуття. Мері Вассери цього світу вірять, що неймовірна кількість підвішених величезних чорних сейфів теліпається на висоті трьох поверхів над численними хідниками. Ті сейфи, утримувані там лиш потертим дротом, чекають, поки доля приведе котрогось із приречених до зони ураження. А як не сейф, то п’яний водій; а як не п’яний водій, то цунамі (в Айові? Так, в Айові); а як не цунамі, то метеорит. Мері Вассер була однією з тих постійно занепокоєних істот, котрим завжди треба знати, чи нічого не сталося, якщо їм дзвонять по телефону.
— Нічого, — сказав Сем. — Нічого такого. Просто хотів дізнатися, чи бачила ти Дейва в цей четвер. — Питання, звісно, було не більше як формальністю; газети ж як-не-як зникли, а Паскудний Дейв був єдиною Газетною феєю в Джанкшн-Сіті.
— Так, — підтвердила Мері. Щира заява Сема про те, що нічого не сталося, здавалось, накрутила її ще сильніше. Тепер у її голосі бринів ледве прихований жах. — Він приходив по газети. Може, мені не слід було їх віддавати? Він приходить уже багато років, і я подумала…
— Та ні, нічого страшного, — мовив Сем із неприродною бадьорістю. — Я просто побачив, що вони зникли, от і захотів перевірити…
— Ви ніколи не перевіряли раніше. — Голос Мері урвався, ніби їй здавило горло. — З ним усе гаразд? З Дейвом нічого не трапилося?
— Ні, — запевнив Сем. — Тобто я не знаю. Я просто… — Йому сяйнуло. — Купони! — нестямно крикнув він. — Я забув вирізати купони на знижки в четвер, тож…
— О! — вигукнула вона. — Я можу віддати вам свої, якщо хочете.
— Та ні, я не мо…
— Я принесу їх у наступний четвер, — перебила вона. — У мене їх тисячі. — «Так багато, що я ніколи в житті їх усі не використаю, — говорив її тон. — Урешті-решт, якийсь сейф тільки й чекає, поки я пройду під ним, або якесь дерево чекає, щоб упасти на мене під час грози й розчавити, або фен у мотелі десь у Північній Дакоті чекає, коли зможе впасти з полиці в мою ванну. Відведений мені час і так ніби позичений, тож навіщо мені здалася та купа купонів на ту паршиву каву?»
— Гаразд, — сказав Сем. — Було б чудово. Дякую, Мері, ти просто золото.
— Ви впевнені, що, крім цього, нічого не сталося?
— Нічогісінько, — відповів Сем, намагаючись говорити якнайщиріше. Самому собі він був схожий на оскаженілого старшину, що підохочує кількох уцілілих солдатів кинутися в лобову атаку на укріплене кулеметне гніздо. «Вперед, орли, здається, вони там усі поснули!»
— Гаразд, — нерішуче сказала Мері, нарешті дозволивши Семові втекти.
Він важко опустився на один із кухонних стільців і кинув на майже порожню коробку з-під «Джонні Вокера» сумний погляд. Паскудний Дейв забрав газети, як він робив першого тижня кожного місяця, але цього разу отримав несподівану додачу: «Порадник промовця» й «Улюблені вірші американців». І Сем дуже ясно уявляв собі, на що вони зараз схожі.
На перероблену паперову масу.
Паскудний Дейв був одним із соціально активних алкоголіків Джанкшн-Сіті. Неспроможний утриматися на постійній роботі, він животів на відходах інших і в цьому сенсі був доволі корисним членом громади. Він збирав пляшки, які можна було здати, а також, подібно до дванадцятирічного Кіта Джордана, мав газетний маршрут. Єдина різниця полягала в тому, що Кіт розносив «Вісника Джанкшн-Сіті» щодня, а Паскудний Дейв Данкан збирав його — у Сема і бозна-скількох іще жителів Келтон-авеню й околиці — раз на місяць. Сем багато разів бачив, як той штовхав перед собою візка із супермаркету, заповненого зеленими пластиковими пакетами для сміття, через усе місто до Центру перероблювання, що стояв між залізничним депо і невеликим притулком для безхатніх, у якому Паскудний Дейв і десяток чи скільки його compadres[228] здебільшого ночували.
Він посидів іще хвильку, стукаючи пальцями об стіл, а тоді звівся на ноги, накинув куртку й пішов до машини.
Розділ 5. «Дім Ангола» (I)
1
Наміри того, хто малював знак, безперечно, були найкращі, але правопис він знав погано. На знаку, прибитому до одного зі стовпчиків ґанку старого будинку, що стояв біля залізничної колії, було написано:
ДІМ АНГОЛА
Оскільки на Рейлроуд-авеню, прямій, мов стріла, як і більшість вулиць і доріг Айови, Сем не побачив жодних натяків ані на Анголу, ані на інші африканські країни, він подумав, що маляр насправді мав на думці «Дім Ангела». Але що з того? Сем вважав, що нехай дорога, вистелена добрими намірами, і веде собі до пекла, але люди, що намагаються засипати на ній ями, все одно заслуговують бодай на крихту вдячності.
«Дім Ангола» був великим будинком, у якому колись, як здогадувався Сем, містилися кабінети залізничної компанії в ті далекі дні, коли Джанкшн-Сіті ще був залізничним вузлом Джанкшн-пойнт. Зараз тут лежали тільки дві робочі колії, що обидві тягнулися зі сходу на захід. Усі інші заіржавіли й позаростали травою. Більшість шпал зникла — вони пішли на вогнища тим самим безхатнім, яким слугував притулком «Дім Ангола».
Сем приїхав сюди за чверть до п’ятої. Сонце кидало жалобні, пригаслі промені на пусті поля, що починалися
