Чотири після півночі - Стівен Кінг

Задзеленчав телефон.

То був Берт Айверсон, духовний лідер невеликого юридичного племені Джанкшн-Сіті. Він хотів обговорити неймовірно велику страхову угоду — побудова нового медичного центру, групове страхування робітників, проект ще на етапі планування, але сам знаєш, які гроші там крутяться, Семе, — і коли Сем урешті повернувся до Наомі, думка про міс Лорц цілковито вилетіла йому з голови. Він чудово знав, які там могли крутитися гроші; ця угода справді могла посадити його за кермо «мерседеса». Він тепер і думати не хотів, скільки ще вдалих угод йому запропонують саме завдяки тій недоладній промові.

Наомі справді подумала, що він узяв її на кпини; вона чудово знала, хто така Арделія Лорц, і думала, що Семові це теж відомо. Врешті-решт, ця жінка була в центрі найпаскуднішої події, що траплялася в Джанкшн-Сіті за останні двадцять років… а може, й із часів Другої світової, коли синок Моґінсів повернувся з Тихого океану без кількох клепок у голові й порішив усю свою родину, після чого приставив свого військового пістолета до правого вуха і подбав про себе самого. Айра Моґінс зробив це до народження Наомі; їй не спало на думку, що l’affaire Ardelia[226] сталася задовго до того, як Сем перебрався до Джанкшн-Сіті.

В усякому разі вона відігнала всі думки про це і зосередилася на виборі вечері, вагаючись між замороженою лазаньєю «Стауфер» і чимось менш калорійним від «Лін Кузин», поки Сем не поклав слухавку. Тоді він заходився один за одним диктувати їй листи аж до дванадцятої, а потім спитав, чи не приєднається вона до нього за обідом у «Маккені». Наомі відхилила запрошення, сказавши, що повинна повернутися до матері, яка за зиму дуже подалася. Про Арделію Лорц більше не згадували.

Того дня.

Розділ 4. Загублені книжки

1

У будні Сем майже не снідав — йому вистачало склянки апельсинового соку і кексу з вівсяними висівками, — але в суботу вранці (принаймні в такі суботи, коли йому не доводилося боротися з ротаріанським похміллям) він любив полежати трохи довше, прогулятися до «Маккени» на площі й повільно посмакувати стейк із яєчнею, по-справжньому читаючи газету замість того, щоб бігати очима по заголовках між зустрічами з клієнтами.

Наступного ранку, сьомого квітня, він так і зробив. Учорашній дощ давно вщух, і блідо-блакитне, незаплямоване небо — втілений образ ранньої весни — змінило собою хмари. Після сніданку Сем пішов додому кружним шляхом, зупиняючись подивитися, чиї тюльпани й крокуси росли як і годиться, а чиї трохи затримувалися. Він повернувся додому десять хвилин на одинадцяту.

На автовідповідачі горів вогник «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ». Він натиснув кнопку, витяг цигарку й запалив сірника.

— Добридень, Семе. — Не впізнати м’який голос Арделії Лорц було абсолютно неможливо. Сірник застиг за шість дюймів від Семової цигарки. — Ти дуже мене розчарував. Ти затримав книжки.

— От лайно! — вигукнув Сем.

Його щось муляло цілий тиждень, як муляє потрібне слово, що крутиться на язиці, але не дається. Книжки. Трикляті книжки. Ця жінка, безперечно, тепер вважатиме його точнісінько таким філістером, яким вона й хотіла його бачити — з його безпричинними претензіями щодо того, які плакати повинні висіти в дитячій залі, а які — не повинні. Єдине питання тепер було в тому, чи відшмагала вона його докорами через автовідповідач, а чи приберігає їх до тієї миті, як зустріне особисто.

Він помахав сірником і кинув його в попільничку коло телефону.

— Здається, я пояснювала тобі, — продовжувала вона м’яким і підкреслено резонним голосом, — що «Порадник промовця» й «Улюблені вірші американців» стоять у нас серед «Тематичних довідників» і їх не можна тримати довше одного тижня. Я очікувала від тебе кращої поведінки, Семе. Я справді надіялася на тебе.

Сем обурено зрозумів, що стоїть у власному будинку з незапаленою цигаркою в роті, а його шиєю біжить до щік рум’янець провини. Його ще раз узяли за шкірку й кинули в четвертий клас — цього разу він стояв обличчям до кутка, а на його голові міцно сидів гострий ковпак із написом «бевзь».

Арделія Лорц вела далі, ніби роблячи величезну послугу:

— Однак я вирішила продовжити термін для тебе; мусиш повернути книжки в понеділок до обіду. Будь ласка, не примушуй мене вдаватися до прикрих заходів. — Настала пауза. — Пам’ятай про бібліотечного полісмена, Семе.

— Тобі ще самій це не набридло, Арделіє, крихітко? — пробурмотів Сем, але його не почув навіть її записаний голос. Вона згадала про бібліотечного полісмена і поклала слухавку, після чого автовідповідач тихенько вимкнувся.

2

Сем прикурив від іншого сірника. Він іще видихав першу затяжку, коли йому на думку спав план подальших дій. Можливо, той план був трохи боягузливий, але він закрив би всі порахунки з міс Лорц. У цьому плані Сем убачав якусь сувору справедливість.

Він дав Наомі винагороду за її допомогу, і він зробить те саме для Арделії. Сем сів за стіл у кабінеті, за яким складав свою славетну промову, і підтягнув до себе блокнота. Під заголовком («Зі столу СЕМЮЕЛЯ ПІБЛЗА») він нашкрябав записку:

Шановна міс Лорц,

прошу пробачення за те, що повертаю ваші книжки запізно. Ці вибачення щирі, адже книжки неабияк допомогли мені готувати промову. Будь ласка, прийміть ці гроші на сплату штрафу за затримку книжок. Також прошу залишити собі решту на знак моєї вдячності.

Щиро ваш

Сем Піблз

Сем перечитав записку, поки намацував скріпку в шухляді столу. Він подумав, чи не замінити «…ваші книжки» на «…бібліотечні книжки», але вирішив залишити все як є. Арделія Лорц видалася йому жінкою, що сповідувала філософію l’etat c’est moi[227], навіть коли l’etat у цьому разі означала лише місцеву бібліотеку.

Сем витягнув із гаманця двадцятидоларову банкноту і прикріпив її скріпкою до записки. Він повагався ще хвильку, неспокійно барабанячи пальцями об край столу.

Вона подумає, що це хабар. Певно, вона образиться і скажено розлютиться.

Можливо, так і станеться, але Семові було байдуже. Він знав, що стояло за ущипливим ранковим дзвіночком цієї Лорц — а може, й за обома ущипливими дзвіночками. Сем надто сильно смикнув за її ланцюг, коли висловився про плакати в дитячій залі, і тепер вона мстилася йому — принаймні намагалася. Але він уже не в четвертому класі, він не метушливий нажаханий малий (у всякому разі вже ні) і не дасть себе залякати ані ворожому напису в передпокої бібліотеки, ані бібліотекарці, що шпетить його, як поганого хлопчиська, за затримані на цілий день книжки.

— До сраки це! — сказав він уголос. — Якщо не захочеш приймати гроші,