Чотири після півночі - Стівен Кінг

Сем поклав записку з прикріпленими до неї двадцятьма доларами на стіл. Він не мав жодного наміру вручати її особисто, щоб не дати їй змоги вичитати йому. Сем обмотає книжки гумовою стрічкою, поклавши записку з грошима до однієї з них так, щоб вони визирали. Тоді просто вкине все гамузом у скриньку для повернутих книжок. Він прожив у Джанкшн-Сіті шість років, не зустрівши Арделію Лорц жодного разу; якщо пощастить, то проживе ще шість, перш ніж побачить її знову.

Тепер залишалося тільки знайти книжки.

На письмовому столі в кабінеті їх точно не було. Сем пішов до їдальні й подивився на обідньому столі. Зазвичай речі, які треба було комусь повернути, він складав саме на ньому. Там лежали дві відеокасети, готові повернутися до «Відеостанції Брюса», конверт із написом «Для газетяра», дві теки зі страховими полісами… але «Порадника промовця» там не було. Як і «Улюблених віршів американців».

— Лайно, — сказав Сем і почухав голову. — Де, в біса…

Він пішов на кухню. На столі самотньо лежала ранкова газета; він поклав її тут, коли повернувся зі сніданку. Сем механічно кинув її до картонної коробки біля дров’яної печі. Подивився на стійку. На ній лежала тільки обгортка вчорашньої замороженої вечері.

Він повільно пішов нагору, щоб пошукати в кімнатах другого поверху, але вже відчув, як усередині наростає дуже погане передчуття.

3

До третьої години по півдні його погане передчуття стало набагато гіршим. Насправді Сем Піблз кипів од злості. Двічі переривши будинок знизу догори (за другим разом він навіть лазив на горище), він подався до контори, хоч був майже певний того, що приносив книжки додому, коли повертався з роботи в понеділок увечері. Звісно, на роботі Сем нічого не знайшов. Отак він і змарнував чудовий весняний суботній ранок на безплідні пошуки двох бібліотечних книжок, не наблизившись до них ані на крок.

Він і досі думав про її в’їдливий тон — «пам’ятай про бібліотечного полісмена, Семе» — і про те, як би вона зраділа, коли б дізналася, як сильно допекла йому. Якби бібліотечна поліція і справді існувала, Сем не мав сумнівів, що вона радо спустила б її на нього. Що більше він про це думав, то ставав лютіший.

Він повернувся до кабінету. Записка з двадцяткою для Арделії Лорц мовчки дивилася на нього зі столу.

— Зараза! — крикнув Сем і ледь не кинувся ще раз обшукувати будинок, коли, врешті, опанував себе і зупинився. Так він нічого не досягне.

Раптом Сем почув голос давно померлої матері. Він був м’який і приємно розважливий. «Коли не можеш чогось відшукати, Семюелю, то біганина не допоможе. Натомість сядь і подумай як слід. Дай відпочити ногам і працюй головою».

Ця порада допомагала йому в десять років; він подумав, що, можливо, вона не стала гіршою й тепер, коли йому сорок. Сем сів за стіл, заплющив очі й подумки пішов по слідах клятущих бібліотечних книжок від тієї миті, коли отримав їх від міс Лорц, до того як… що б там із ними не сталося.

З бібліотеки він поніс їх до контори, зупинившись дорогою біля «Семової піци», де взяв пиріг із пепероні й подвійною порцією грибів, який з’їв за робочим столом, гортаючи «Порадник промовця» в пошуках двох речей: вдалих жартів і способу їх використання. Сем пам’ятав, як обережно намагався не ляпнути бодай краплиночкою соусу для піци на книжку — яка іронія, зважаючи на те, що він зараз не міг їх відшукати.

Сем просидів над промовою більшу частину полудня, вставляючи в неї жарти, а тоді переписуючи всю кінцівку, щоб краще приладнати до неї вірша. Коли він пішов додому в п’ятницю далеко після півдня, то взяв із собою готову промову, але не книжки. І в цьому він був упевнений. Крейґ Джонс підібрав його, коли настав час їхати на вечерю до Ротаріанського клубу, і Крейґ же таки висадив його біля будинку пізніше — якраз вчасно, щоб Сем устиг освятити килимок під дверима.

У суботу зранку він годив своєму незначному, але докучливому похміллю; решту вихідних просто сидів удома, читав, дивився телевізор і — слід визнати — насолоджувався тріумфом. Він і близько не підходив до контори впродовж вихідних. Цього Сем був певен.

«Гаразд, — подумав він. — Тепер важча частина. Зосередься». Але, як виявилося, сильно напружуватися йому не довелось.

У понеділок Сем вийшов із контори за чверть до п’ятої, а тоді саме задзвонив телефон і він змушений був повернутися. То був Стю Янгмен, що просив його виписати чималий поліс на будинок. З цього дзвінка почалася злива грошви, що пролилася на Сема цього тижня. Поки він балакав зі Стю, його очі зупинилися на двох бібліотечних книжках, що й досі лежали в кутку столу.

Коли подався додому вдруге, в одній руці він ніс дипломат, а в другій — книжки. Принаймні цього Сем був певен.

Він збирався повернути їх того ж вечора, але Френк Стівенс зателефонував і запросив його повечеряти з ним, його дружиною й племінницею, що саме приїхала з Омахи навідати їх (як Сем з’ясував, навіть випадкові знайомі парубків, котрі живуть у маленьких містах, невтомно намагаються знайти їм пару). Вони пішли до «Реберець Брейді», повернулися близько одинадцятої — що для буднього вечора доволі пізно, — і на той час, як Сем дістався додому, книжки повністю вилетіли йому з голови.

Врешті-решт, він утратив їх з очей. Він не думав про те, щоб їх повернути, несподіване пожвавлення в справах забирало всі його розумові зусилля — поки не зателефонувала ця Лорц.

Гаразд — певно, я нікуди їх з того часу не переносив. Вони мусять бути там, де я їх поклав, коли повернувся з роботи в понеділок.

На мить у ньому спалахнула надія — а що, як вони й досі в машині! Коли Сем уже підводився, щоб піти подивитися, йому згадалося, як він переклав дипломат у руку до книжок, коли прийшов додому в понеділок. Він зробив це, щоб дістати ключі від будинку з правої кишені. Він точно не залишив книжки в машині.

То що ти робив після того, як увійшов?

Він уявив, як відімкнув двері кухні, увійшов, примостив дипломат на стілець, розвернувся з книжками в руці…

— О ні, — пробурмотів Сем. Погане передчуття знову наринуло на нього.

На полиці коло дров’яної печі стояла чимала картонна коробка, схожа на ті, які можна взяти в алкогольній крамниці. Вона стояла там уже кілька