Залежна психопатом - kxduarte

— Сідайте, — показую рукою на крісло навпроти себе.

Її брови вигинаються, але вона йде до мого столу і сідає на крісло, навіть не глянувши на нього. Шкода сукню, красива була. Вона моргає як дурочка, поки я роздивляюсь її обличчя. Виглядає як модель, але в неї безліч пластики. Чим вона могла сподобатись Бласхесу? Це ж просто лялька, яка стане жахливою, якщо змити з неї макіяж.

— Хочете щось випити? — питаю, намагаючись втримати її на кріслі, поки кава добре не впитається в її сукню.

— Ти хто така? Якщо я чогось захочу — сама скажу.

Пізніше я повернусь і лайкну всі пости, де писали про те, яка вона сука.

— Де Рафаель?

— Бласхес, — переправляю її. — Пан Бласхес.

— Я можу його як мені завгодно називати.

— Ви ще не його наречена, щоб називати його, як ваша душа забажає. Директор ненавидить таке ставлення.

Вона одразу замовкає, підтискаючи губи. На мій планшет приходить повідомлення.

Директор Бласхес: — Проведіть її до мене.

Хіба в морг.

Я встаю. Піднімається й Марі.

— Директор готовий прийняти вас.

Ми виходимо з кабінету. Я йду позаду неї, ледь стримуючи сміх. Її дупа повністю в величезній плямі від кави. Ще кілька кроків і я їй скажу про це. Витягую телефон, тихо фотографую цей жах. Доказ того, що я крута. Залежна і ревнива. Але ж крута.

Ми заходимо в ліфт.

— У вас щось ззаду, — здивовано кажу, використовуючи всю свою акторську майстерність.

Округлюючи очі, вона переводить погляд на дзеркало ліфту. Її крик чують всі. Лієсса першою залітає в коридор офісу. За нею всі інші робітники. Я з жахом дивлюсь на русяву, переводячи погляд з її обличчя на її дупу. Стягую з себе робочий світер і подаю їй. Вона прикриває ним свою дупу, вдячно киваючи мені. Я торкаюсь її плеча і виводжу з ліфту до іншого коридору. За нами йдуть всі. Десь там чутно регіт Лієсси. От дубіна, занадто голосно сміється. Відкриваю двері до заднього виходу. Пропускаю її до сходів.

— Спускайтесь сходами, там буде вихід.

Вона ще раз вдячно киває мені, зажахано кліпаючи. Після цього я зачиняю двері, відпускаючи її. Моя місія пройдена успішно. Плескаю в долоні, розвертаючись до колег.

— Можете розходитись, концерт закінчено.

Я впевнена, що хоча б декілька цих ідіотів зняли те, як я ніби рятую Марі від позору. Тепер я буду рятівницею. Бласхес може мене похвалити. Потім я згадую: він мене вб'є, бо я відпустила її. Але ж я врятувала її від позору. Хто знає цього Бласхеса. Всі розходяться, поки не прийшли охоронці. За декілька хвилин я налаштовую себе на пояснення, яке повинна вигадати.

Заходжу в кабінет директора. Він стоїть спиною до мене, дивиться у вікно.

— Причини, чому тут зараз ви, а не Баджо Марі?

— Вона сіла на щось. Її сукня має жахливий вигляд.

— І ви до цього ніяк не причетні?

Я можу поклястися, бо в Бога я не вірю. Але йому начхати на клятви. Це не та людина, яка буде вірити словам.

— Я тільки допомогла їй.

— Я знаю.

— Звідки?

Він повертається до мене обличчям. Два верхні ґудзики його сорочки розстібнуті. Він має приголомшливий вигляд при такому освітленні.

— Вам нагадати, хто я? Я знаю про кожен крок всіх, хто знаходиться в моєму оточенні.

Я кусаю свою губу. Стає страшно, бо його голос такий грубий. Він підходить на крок ближче. Запевняюсь, що відчуваю запах його блаженних парфумів.

— Вам було дуже смішно, коли ви фотографували задній вигляд Баджо. Чи вам просто забракло розуму, щоб прикрити її від людей?

Він підходить ще. Я ковтаю слину. Страшно. Страшно.

— Для чого ви це зробили? Вам хочеться погратись?

Хочеться. З твоїм тілом, от і все.

— Ні.

— Тоді яка причина? — ще один крок.

— Для чого вона вам потрібна?

Його брови супляться.

— Мені потрібна наречена, ви самі знаєте. Ще одне зайве запитання...

— Я можу бути.

— Що? — він замовкає, дивлячись мені прямо в очі.

Страшно!

— Я можу бути вашою нареченою.

Бласхес дивиться. Сердито. Його чорні очі ще більше чорніють, а посмішка з'являється на обличчі. Я прикриваю очі. Це жахіття. Для чого я це сказала...