Залежна психопатом - kxduarte
Мене кидає в піт і я прокидаюсь, потягнувшись на теплому ліжку. Афіна залишилась на ночівлю в подруги, але мені це знайомо. Я розумію, що в неї перехідний вік. Розумію, що вона хоче займатись тим, чим зараз не варто. Я хвилююсь тільки за те, щоб вона часом нічим не обкурилась.
Це спогад здебільшого з мого минулого. Був день, коли я залишила Афіну на нашу няньку. Це був жах, адже я того дня вперше покурила цигарку. Це був мій перший та останній раз. Весь вечір я кашляла від диму, але не переставала вдихати його. Весь час при згадці беруть дрижаки. Тоді стався мій перший раз із давно забутим колишнім. Краще було б забути той день як страшний сон. Мені шкода, що я це не забула.
Я: — Будь акуратною. Я проти абортів.
Я: — Просто кажу.
Сестра не відписує, але буквально за мить, не встигла я поставити телефон, як на ньому вибиває "Директор Бласхес".
Пиздець.
Директор Бласхес: — Під вашим будинком машина.
Я чекаю якихось пояснень, адже це єдине повідомлення, яке мені надійшло від нього. Але нічого нового не приходить.
Я: — Ви про що? В мене сьогодні вихідний.
Якийсь час він зовсім не відписує мені, та згодом з'являються три крапочки.
Директор Бласхес: — Я думав, що ви розумна. Йдіть до машини.
Я приємно вражена, що він взагалі написав мені. І це не під час моєї роботи. Він написав тоді, коли в мене вихідний.
Він.
Бласхес!
Оце я в ауті. Я заглядаю у вікно, дивуючись тому, що біля будинку справді стоїть машина. Одна зі ста, можливо двісті машин, які належать йому. Чорна Bugatti Chiron припаркована біля мого будинку. Мені здається, це сниться, адже ця машина просто офігезна. Я єдина зі своїх знайомих дівчат, яка розбирається в машинах і я точно знаю, що це одна з найшвидших машин, про які мені відомо. Якщо я не помиляюсь, а я не помиляюсь, то ця дівчинка їздить швидше 420 км/год. Я була б ідіоткою, якби не сіла в цю машину. Якщо навіть мене повезуть на смерть, на здавання органів чи щось в цьому роді. Я б всеодно сіла в неї. Якщо помирати — то тільки в такій машині.
На екстазі і нових враженнях від машини я натягую на себе гольф і сірі спортивні штани. Уявлення не маю, що Бласхесу від мене потрібно.
За десять хвилин ми вже кудись їдемо. Я пробувала запитати в водія про те, куди мене везуть, але він мовчазний. Ну і добре. Мені на краще. Я розглядаю салон в повній тишині.
— А ви не можете включити музику?
Водій дивиться на мене через дзеркало і піднімає одну брову.
— Мені просто цікаво, яка за гучністю тут музика.
— Не беріть в голову дурниці. Зосередьтеся на тому, що від вас хоче пан.
Всі його так називають. Колись для мене він буде просто Рафаелем. Він і досі для мене Рафаель, але зараз я маю до нього сильну повагу через те, що працюю на нього. Мені швидко набридає сидіти в тишині, тому я продовжую говорити.
— Ну увімкніть музику, благаю.
Водій продовжує ігнорувати мене.
— Тоді я буду співати. Добре?
Ігнор.
Я починаю завивати пісню про чоловічі статеві органи, яку почула на колонці Афіни. Хоча б раз в житті я їй вдячна за її жахливий плейлист. Але на мій жаль, водій просто тисне кнопку і якась фігня перекриває мені вигляд на переднє сидіння. Я продовжую співати, але впевнена, що він мене не чує. Вони всі тут такі відлюдкуваті?
Впевнена, що була б тут Афіна — цей йолоп вже робив би все, що скаже моя сестра.
Ми їдемо буквально 20 хвилин, але я вже знаю цю дорогу. Я справді вірила, що мене привезуть в якесь інше місце? Та ніфіга. Мене завезли до нашого офісу. Водій провів мене до ліфту за допомогою своєї ключ-карти, адже свою я залишила вдома.
— То ви не йдете зі мною? — питаю я.
— Ніколи в житті. Тут наші шляхи розходяться. Удачі.
— Це не ви не хочете йти зі мною, а я, — додаю йому услід.
Я хвилююсь перед тим, як двері ліфту відчиняються і я бачу цей рідний та просторий кабінет директора.
— Доброго вечора, пане Бласхес.
Він ліниво повертає до мене свою голову. Який же він чудовий.
— Ви щось від мене хотіли?
— Якби не хотів, чому б тоді кликав?
І так завжди. Він завжди зі мною такий похмурий.
Я не знаю його стосунків з іншими людьми, але мене деколи триггерить те, що він весь час поводиться так холодно зі мною. І це попри те, що я повністю захоплююсь ним. Невже не видно того мого погляду, яким я дивлюсь на нього кожного разу, коли бачу? Він як Бог. Особистий Бог для мене. Іноді буває важко шаленіти від такого чоловіка, який не звертає на мене ніякої уваги. Але вже… Що є, то є.
— Тоді я слухаю вас?
— Спершу сядьте. Чи ви збираєтесь весь час стояти біля тих дверей?
Міг би й м'якше сказати.
— Дякую, я сяду.
Підходжу до другого боку його столу і сідаю на пухке, неймовірно зручне крісло. Ще ніколи в житті не сиділа на чомусь подібному. Тут би й заснула.
Я задумуюсь. Очікую, що Бласхес почне розмову.
— Отже, — різко вимовляє він.
— Отже? — запитую вже я, уважно слухаючи.
— Які ідеї щодо того, як мені знайти дружину? Ви знаєте, що в мене на це дуже мало часу.
— Вам згодиться будь-яка?
— Можливо. Мені найважливіше, щоб це ні в якому разі не були ви. А так, згодиться будь-який варіант.
Я буквально таки суплюсь і він швидко вловлює мої емоції. Посміхається.
— В мене є безліч ідей. Але я думаю, що найкращим варіантом буде влаштувати закриту вечірку.
— Закриту?
— Так. Щоб там були люди, котрим ви більш-менш довіряєте. І бажано, аби були не тільки жінки.
Він гмикає і ставить руку на стіл, постукуючи пальцями по склу.
— Список запрошених я можу віддати вам. Самі оберете.
— Як скажете, але…
— Але, — перебиває він, — не дай Бог там буде ім'я мого брата.
Я піднімаю руки.
— Не буде! Я ж сама все розумію.
