Залежна психопатом - kxduarte

Наступні два тижні були такими ж, як і інші. Але додалась ще одна робота для мене — прибирання клятого офісу. Мене це так дістало. Лієсса кожного дня приносить мені на сніданок каву, а на обід — щось ситне. Я тримаюсь тільки на обіді. За ці два тижні я бачила лише один раз директора, коли він проходив попри нас до коридору в підземний офіс. Як я знаю, там стається найбільший жах. Вони там допитують своїх ворогів. Здебільшого, вони катують їх. До нас жодного разу не доходив звук плачу чи крику. Легше жити, якщо ми не знаємо всього.

Моя молодша все частіше тікає з нашого будинку на нічні вечірки. Я хотіла поговорити з Афіною про це. І не раз. Але або я, або вона не має часу, коли інша з нас його має.

Сьогодні день інакший, бо за ці дні мене нарешті знову викликав до себе Бласхес. В своєму кабінеті я двічі пшикнулась духами і вийшла до офісу. На превеликий жаль, в коридорі офісу стояли два олухи: вузькоокий китаєць і штовхач, як його називає Лієсса. В нього таке прізвисько, бо він один із головних по наркотиках. Ненавиджу його через те, що він колись задарма віддав наркотики моїм офісним "друзям", щоб вони підсипали їх мені. Це така дивна історія. Я майже нічого не пам’ятаю з того дня. Вони пояснили це тим, що в них кожен новенький проходить такий ритуал.

Це смішно, бо Лієсса не проходила нічого подібного. Як і всі інші, хто був після мене. Того вечора мене зняли на камеру декілька чоловіків з компанії. Один з них — китаєць. Та він такий хрін, що я б вбила його, якби могла.

Вузькоокий аскарид. Я нічого не маю проти азіатів, але цей особливий. В нього таке обличчя, ніби він кожну секунду свого життя тужиться на унітазі. В нього також пухнасте волосся, яке виглядає як мочалка. Лієсса жартома назвала його туалетним йоршиком. Я до цього дня згадую це прізвисько, коли потрібно його розізлити.

Я хвилююсь, тому не торкаюся сенсора, який знаходиться в ліфті. Переживаю про те, що зробила щось не так. Бласхес став занадто придиратись до будь-чого, що роблю я. Він майже починає дратувати, хоча я досі збуджуюсь тільки від його запаху.

Тру ніс. Дряпаю нігтями підборіддя. Заправляю волосся, яке вибилося з хвоста. На роботі я найчастіше або з косами, або з кінським хвостом. Мене дратує, коли волосся падає мені на папери, на папки, на очі. Переступаю з ноги на ногу, коли ліфт переді мною розпахується. Опускаю голову, але розумію, що переді мною не Бласхес. Не дозволяю собі підняти голову, проте дуже хочу.

Тільки коли вона заходить в ліфт, цокаючи каблуками, я заходжу всередину і підходжу до столу директора. Повертаю голову, дивлюсь на неї. Це справді жінка. Старша за мене, однозначно. Я думаю, що вона ровесниця директора, можливо й старша за нього. Хто вона така і чому я про неї нічого не знаю? Вона блондинка, з гелем в губах. Ці вареники зовсім не її стиль. Вона себе в дзеркалі бачила?

Жінка спускається ліфтом, кидаючи в мене злі погляди. Я їй щось зробила? Я ж на неї так не витріщаюсь.

— Хто це така? — виривається з мене.

— Вам є до цього діло?

Добре, я можу помовчати.

— Я ніби ваша секретарка, але мене не повідомили про цю зустріч.

— Це вас не стосується. Я можу поміняти секретарку. Впевнений, що є такі, які не будуть ставити сотні зайвих запитань.

Мені стає ніяково, але я буду триматись своєї позиції.

— Немає нічого такого в тому, що я хочу знати все важливе. Я ж все-таки основна для вас людина.

— Основна для мене людина — Фуеґо, ви — просто секретарка.

— Перепрошую, але ж ви не думаєте, що замінити мене буде на раз-два? Я тут вже не перший рік. Багато бачила, багато знаю. А ще, я — вірна вам людина.

— Вірна, як тваринка? — посміюється він.

— Ні, вірна, як людина, я ж сказала, — кажу я, перекривлюючи його.

Він мовчить, а я не дивлюсь на нього, хвилюючись за свій і без цього крихкий стан.

— За годину сюди прийде жінка. До мене. Зроби так, щоб їй було максимально комфортно, поки ми не зустрінемось.

— Для чого вам жінка?

— Для чого мені жінка?

Я кусаю щоки зсередини.

— Я перша запитала.

— А я вже казав, що вам немає до цього діла.

— Вам важко сказати?

— Не хочу витрачати на вас час, можете йти.

Моя захопленість ним випаровується. Чому він такий холодний і злий? Йому що, відмовила жінка, чи він з’їв несмачну їжу?

Нічого не кажучи, я вклоняюсь і йду до ліфту. Дивлюсь на його сильну спину. Закарбовую цей вигляд в пам’яті на весь день. Клацаю по сенсору і спускаюсь до офісу.

***

Пройшла рівно година мого шаленого сталкерства. Я дізналася про цю жінку все, що мені було потрібно. Вона донька сицилійського мафіозі, який збирається віддати її заміж. Їй 26 років. В неї є молодший брат, який займе посаду після смерті її батька. Прочитала, що вона ще та сука. Але ми знаємо, що писати можуть одне, а виявлятись це може зовсім іншим.

Лієсса залітає в мій кабінет, грюкаючи дверима. Вона задихається, бо тільки що бігла. Її червоне волосся розпатлане.

— Вона в білій сукні.

Це все, що мені потрібно було знати. Я беру свою каву, посміхаючись. Подруга падає на мій диван, розпластавшись на ньому, як в ванні.

— Тобі її не шкода?

— Ти бачила її блог? "Їду до майбутнього чоловіка, він неймовірний. Прошу вас не заздрити", — так підписаний її пост.

— Добре, вона справді сука.

Я відкриваю кришку кави і розливаю її по поверхні чорної накладки крісла. Зовсім не видно, що на тканині є щось зайве. Просто крісло. Закладаю стілець до столу, сідаю навпроти. Лієсса, ледь піднявшись з дивану, йде до дверей, відкриваючи їх. Там стоїть вона. Марі. Така собі русява жінка, в білій сукні, з виставленими на показ грудьми. Якби я одягала такий одяг, я могла б завоювати весь світ. Нічого хвалитися тим, що можеш таке одягати, сучко.

Лієсса пролазить біля неї, посилаючи мені повітряний поцілунок. Я кидаю їй кивок.