Залежна психопатом - kxduarte

Ми випередили їх, бо розрахували все до найменшої деталі, на відміну від них. Шкода, що такі хороші солдати зраджують. Вони бачили майже кожну сцену, де я караю зрадників, але не зупинились. Це ж треба так сильно повірити в себе, щоб продати одну із двадцяти таємниць Стідди людям Ндрангети. Мій брат ніяк не зупиниться. Просто тільки уявити його обличчя, коли він дізнається про народження мого сина, того варте. Ще в утробі матері, Девіан нажив собі тисячі ворогів. І доки він не займе моє місце, його вороги завжди будуть моїми.

Міна підриває машину рівно тоді, коли й мала. Ні на секунду пізніше.

Чомусь саме в цей момент мені хочеться кричати, щоб весь світ знав, що я живу Ларією. Що вона народила мені сина. Що Девіан буде набагато гіршим від мене. І якщо я інколи відпускав ворогів живими, то мій син буде вбивати їх до останнього подиху. Гени матері також повинні дати своє. Він буде найвродливішим чоловіком Ла Стідди. Його будуть знати всі.

Машина горить і уламки скла та частини дверей відлітають по різні сторони. Щось падає мені під ноги, і воно досі у вогні. Це пістолет. Я відкидаю його ногою, ні разу не обпікшись. Потрібно віддати належне Лансу. Він приліплює величезну жирну стрічку червоного кольору до колон, які тримають міст. Потім витягує такий же величезний бант червоного кольору, на якому є записка із моїми словами. Це відбувається дуже швидко, бо ми вже майже відчуваємо, як ще дві машини доганяють своїх спільників. Шкода, що ці спільники вже горять і я майже не чую їхніх криків.

— Добраніч, козли.

Я перебігаю міст до Фуеґо, щоб ми вже разом добігли до машини далеко за деревами. Уявляю, яким буде подарунок, коли люди Ндрангети побачать машину спільників, яка підпалена і показує далеко не живих людей у ній. Повинні ще дякувати своїй клятій Ндрангеті за те, що це не вони в тій машині. Якби ці люди були б також моїми, я без роздумів знищив би і їх.

Але зараз є тільки одне, що має значення. І це  знаходиться в лікарні.

— Де вона? — це перше, що я сказав, підходячи до палати.

— Там. І вона ще відходить.

— То все добре?

— Запитай у неї.

Дівчата виглядають щасливо, отже все має бути добре.

Я заходжу всередину і шукаю поглядом свою жінку. Ларія лежить на ліжку, тримаючи в руках білий мішок. Так би сказав раніше, але з білих простирадел визирає бліда шкіра дитини. Вперше в житті я бачу настільки малу дитину. Навіть Лоренцо я бачив за два тижні після його народження, а ця дитина настільки крихітна, що мені буде страшно взяти його до рук.

Ларія посміхається, помічаючи мене, і я швидко підходжу до неї, стягуючи з себе мокру від поту сорочку.

— Ти тут.

— Дія наркозу вже пройшла? Бо я ще не бачу скальпеля в твоїх руках. — перекривлюю її, тягнучись, щоб поцілувати її рожеві губи. Я так сумував за її смаком. Моя ідеальна жінка.

Вона подає мені на руки сина, піднімаючись на ліжку. Простирадла поміняні. Крові я не бачу. Добре, бо мені страшно уявити, скільки ж вона відчула болю.

— Ти прекрасна.

Вона дає мені підзатильник, мабуть, тому що я дивлюсь на неї, а не на сина.

Але це просто дуже страшно. Він такий крихітний у моїх руках, ніби найменша лялька-прототип дитини в дитячому магазині.

— Тримай і не хвилюйся. Я теж боялась взяти його до рук, тому нічого немає в тому, що тобі страшно.

— Я хочу додому з вами, — кажу, прикладаючи палець до губ сина, який на щастя спить.

На нас чекають довгі та безсонні ночі.

— Ще один Бласхес. Нас жахливо багато розведеться за все життя.

Не хочу вірити, що в Енцо колись буде дитина.

— Девіан Бласхес.

— Йому підходить.

— Однозначно.