Залежна психопатом - kxduarte
– Ти справді думаєш, що я відпущу тебе? Ти завжди була розумною, але тепер твої навички помалу кудись випаровуються.
Я хитаю головою, немов він каже щось нереальне.
– Ти знаєш, скільки разів я хвилювалась і плакала через тебе?
– Обов'язково послухаю все, якщо ти залишишся.
– Рафаелю, я не залишусь. Ти не мав мене шукати.
– Можеш просто сказати дякую. Ти могла більше ніколи не прокинутись, якби я не знайшов тебе. І ти залишишся, це навіть не обговорюється.
– Не залишусь.
– Залишишся.
– Хоча б наведи один приклад, чому я повинна залишитись, – підвищую голос, бо тепер вже гніваюсь.
Повертаю голову до чоловіків і шиплю на них, бо чомусь всі обернуті обличчям до нас і слухають нашу розмову.
– Скажи, нехай підуть нахрін звідси! – прикладаю руку до рота і дивуюсь тому, що так огидно виразилась про людей, які за секунду випатрають мене.
Рафаель посміхається, ніби це й очікувалось від мене, потім каже чоловікам піти, і вони швидко та голосно покидають коридор.
Я торкаюсь середніми та вказівними пальцями пульсу на голові і знову поправляю футболку, яка прилипла до моїх грудей.
– Тобі потрібні причини? Добре. Ти нагла, розумна, красива та сильна. В тобі був мій член, а тепер і наша дитина, яка буде мати все на світі. Не важливо, чи це син, чи донька, ця дитина матиме і матір, і батька. Ти кохаєш мене, і тобі буде набагато важче, якщо ти не залишишся зі мною. Я завжди забезпечуватиму тебе усім, що ти забажаєш, і... – Рафаель зупиняється, не відриваючи від мене погляду, але я бачу, як йому важко продовжити свій монолог.
– І?
– І все. Це всі причини.
Це не те, що я хотіла почути. Далеко не те, але навіть це щось зламало в мені. Я справді не хочу нікуди йти, бо кохаю його. І як же погано, що він прекрасно це знає. Це так, ніби він знає найбільшу таємницю мого життя і цим насолоджується, бо окрім нього про це ніхто не знає.
– Я повертаюсь в палату.
– Це все? Ти ж поїдеш зі мною до Сицилії?
Я стою до нього спиною, тримаючи руку на дверній ручці.
– Можливо. Будемо бачити по твоїй поведінці.
Його рука обхоплює моє тіло і піднімається до грудей. Якби він піднявся ще вище, то відчув би мої затверділі соски. Як же соромно було б визнати те, що він досі єдиний чоловік, якого я хочу. Його рот переміщається до мого вуха, і я затримую подих.
– Ти не підеш зі мною до палати. –тихо кажу.
– Знаю. Передай Афіні ще раз від мене вибачення. Я не хотів її лякати.
– Передам.
– І Ларіє, – його голос такий грубий та тихий, що я готова просто зараз померти.
– Ммм?
– Я кохаю тебе, – він ставить руку на мою і відчиняє двері до палати. – Поверни каблучку на палець, бо я чомусь не бачу її.
І я заходжу до палати вражена так сильно, як ніколи раніше.
Афіна та Лієсса відстрибують від мене і регочуть, а я заледве стримую дивні емоції, які повертаються до мене.
– Ми чули! Ми все чули!
Я навіть не сумнівалась у цьому.
Лієсса присідає на коліно переді мною і бере мою руку у свою. Натягує на палець каблучку Рафаеля, стримуючись від ще одного припливу реготу.
– Якщо я почую ще один смішок, то ви назавжди покинете цю палату.
– Вибач, я взагалі мовчу, – каже сестра, хоча реготала гучніше за Лієссу в разів десять, як мінімум.
– То він зізнався, ти це чула?
– Зізнався в тому, що він ідіот? Не чула.
– Поводишся так, ніби ти не чекала найбільше в світі на ці слова, – вони обидві плескають у долоні та повертають мене на ліжко.
– Що мені робити?
– А чого ти хочеш?
Я знаю, чого я хочу. От тепер вже я точно це знаю. І я впевнена, що все тепер буде добре, бо за моїми підлаштуваннями найважчим завданням було почути зізнання від Рафаеля.
Я ще раз оглядаю перстень на руці і бачу свій манікюр, від якого мені стає погано. Афіна пирхає і не може заткнутись, це остання крапля. Я показую їм обом рукою на вихід.
