Селяни - Реймонт Владислав
А люди довго мовчки дивилися вслід, на його високу, сухорляву, трохи згорблену постать. І тільки коли він зайшов за низьку кам'яну огорожу кладовища і пішов поміж могилами до каплички, що стояла серед пожовклих беріз та червоних кленів, у людей розв'язалися язики.
— Кращого, як він, мабуть, в усьому світі не знайти,— мовила одна з жінок.
— Авжеж. Його в місто хотіли забрати... Якби батько з війтом не їздили просити єпископа, не бачили б ви його ніколи... Ну, копайте, люди, копайте, бо до вечора недалеко, а картоплі ще зовсім мало,— казала Ганна, висипаючи свій кошик картоплі на купу, що жовтіла на розритій землі, повній сухого бадилля.
Всі ретельно взялися до роботи і працювали мовчки; чути було тільки удари мотик об тверду землю та інколи сухе брязкання заліза об камінь. Час від часу хтось випростував зігнуту, натомлену спину і важко зводив дух, бездумно дивлячись на сіяча, що ходив попереду, а потім знову починав копати, вибирав з сірої землі жовті картоплини й кидав їх у кошик, що стояв перед ним.
Тут було більше десятка людей — переважно старих жінок і наймитів.
За спинами працюючих стриміли схрещені жердини, на яких висіли ряднини, де лежали й плакали діти.
— Отож стара пішла-таки з торбами,— почала Ягустинка.
— Хто? — спитала Ганна, випростовуючись.
— Стара Агата.
— Жебрати?
— Авжеж. Не на солодке життя, а за проханим хлібом. Відробила родичам, попрацювала на них майже все літо, а тепер вони й пустили її на вільне життя;
— А на весну повернеться та й принесе їм у торбах і цукру, і чаю, і грошенят трохи. І почнуть вони їй годити: в ліжко покладуть спати, під периною, і працювати не дозволять — щоб відпочила, мовляв... Дядиною, тіточкою зватимуть, аж поки останню копійку не витягнуть. А восени вже для неї місця не буде ні в сінях, ні в хліві. Сучі діти, мерзота проклята! — вигукнула Ягустинка з таким гнівом, що навіть старе обличчя її посиніло.
— Бідному завжди вітер в очі,— докинув один з комірників, старий виснажений селянин з кривим ротом.
— Копайте, люди, копайте,— підганяла Ганна, невдоволена з такої розмови.
Але Ягустинка не могла довго мовчати. Вона глянула на парубка, який стояв неподалік.
— Дивіться-но, Пачеси вже старіють. Он маківки геть полисіли.
— Ще й досі парубкують,— зауважила друга жінка.
— А на селі скільки дівчат старіє або йде в найми!
— Ото ж то й є. Онде в Пачесів землі цілих піввлуки[1] та ще й лука за млином.
— Еге ж, хіба мати їм дозволить оженитися, дасть волю?
— Хто ж тоді їй корови доїтиме, хто пратиме, хто коло господарства ходитиме, свині доглядатиме?
— Вони все роблять за матір і за Ягусю. А Ягна, мов пані яка: одне — прибирається та вмивається, в дзеркальце поглядає та коси заплітає.
— А сама так і дивиться, кого б до себе під перину пустити, аби тільки дужий був! — знову із злостивою усмішкою докинула Ягустинка.
— Юзек Банахов до неї старостів засилав — не пішла.
— Іч ти! Пані чортова!
— А стара тільки в костьолі сидить, по книжці молиться та на прощу ходить.
— Усе-таки вона відьма! Хто у Вавжона корови зурочив, хто в них молоко відібрав? А коли Адамів хлопчак у неї в садку сливки рвав, вона йому таке слово сказала, що в нього одразу ковтун на голові скрутився, та ще й такий, що не дай господи.
— І як тут благословення боже буде над нами, коли такі на селі є!
— А раніше, в давнину, коли я ще дівчинкою в батька корови пасла, пам'ятаю, таких з села виганяли,— підхопила Ягустинка.
— Ну, цих ніхто не скривдить, бо є кому заступитися...
І, знизивши голос, поглядаючи скоса на Ганку, яка копала попереду перший скраю рядок, Ягустинка зашепотіла сусідкам:
— А перший її захисник — чоловік Ганчин. Бігає за Ягною, мов той пес.
— Господи помилуй... Що це ви за дивину кажете! От гріх який!.. — перешіптувалися жінки, так само копаючи й не підводячи голови.
— Наче він один! Адже за нею, мов за сукою, всі парубки ганяються.
— Бо дівка таки вродлива, що й казати! Здорова, як молода телиця, лицем біла, а очі, мов льон у цвіту. Та й дужа — не всякий чоловік її поборе.
— Нічого не робить, тільки жере та висипляється, чого б то їй вродливою не бути?
Жінки замовкли на хвилину, бо треба було зсипати картоплю на купу. Потім вони вже тільки зрідка перемовлялися про те, про се і, нарешті, замовкли, бо раптом побачили, що з села полем біжить Юзя, Боринина дочка.
Юзя підбігла, задихавшись, і вже здалека гукала:
— Ганко, біжи швидше додому, з коровою щось трапилось!
— Господи Ісусе, з якою?
— Та з Рябою... Ох, не можу дух перевести.
— А в мене серце завмерло, думала, з моєю! — скрикнула Ганна.
— Вітек її щойно привів, бо лісник вигнав череду з гаю. Ряба перелякалась — адже вона тільна... Як прийшла, так біля хліва й повалилась: і пити не п'є, і їсти не їсть, тільки качається по землі та реве так, що страх!
— А батька вдома немає?
— Ні, ще не повернулись. О боже, боже, така корова! Адже не раз повен горщок молока давала. То ходім швидше!
— Зараз, зараз, я миттю прибіжу! — Ганка вийняла немовля з Ряднини, наділа на нього шапочку з китицями, загорнула в свій фартух і побігла до села. Вона була так збентежена звісткою, що зовсім забула опустити підтикану спідницю, і відкриті до колін ноги її біліли здалека на ріллі. Юзя бігла попереду.
А люди, що копали картоплю, зігнувшись кожен над своїм рядком, посувалися неквапливо, працювали дедалі повільніше, бо їм тепер ніхто не дорікав і не підганяв їх.
Сонце вже котилося на захід і, ніби розжеврівшись від шаленого бігу, червоніло величезним колом і опускалося за чорні високі ліси. Темрява густішала й повзла вже по полях; сунула борознами, крилася по ровах, збиралася в кущах і поволі розливалася по землі, оповивала все, гасила й приглушувала барви. Тільки вершини дерев, вежі й дах костьолу горіли полум'ям. Дехто повертався вже з поля додому.
Людські голоси, іржання коней, ремиґання волів, торохкотіння підвід дедалі частіше розлягалися в тихому присмерковому повітрі.
Защебетала на костьолі сигнатурка — найменший дзвін,— скликаючи на вечірню. Люди зупинялися, і шепіт молитов, ніби шарудіння опалого листя, шелестів у присмерку.
Пастухи з піснями й веселими вигуками гнали худобу з пасовиська, і череда сунула дорогою в тумані куряви, з якої раз у раз виринали могутні голови й круті роги.
Мекали вівці, ворони злітали з поля і линули зграями, тонучи у вечірньому промінні,— тільки голосний крик позначав їхній шлях у повітрі.
— Шкода Рябої — добра корова.
— Е... не в бідняка трапилось.
— Однаково шкода тварини, пропаде, бідна.
— Немає господині в Борини — от усе й марнується.
— А хіба Ганка не господиня?
— Для себе вона господиня... Живуть з чоловіком у батька, мов пожильці, так і дивляться, аби щось ухопити, а батькове добро нехай пес стереже.
— А Юзька ще дурна, яка з неї поміч!
— І чого б то Борині не віддати землю Антекові?
— А самому перейти на їхній хліб? Старі ви, Вавжеку, та дурні,— перебила жваво Ягустинка.— Го-го, Борина ще міцний, може ще оженитися. Дурний він буде, як усе на дітей запише.
— Еге, міцний він, міцний, а років із шістдесят має.
— Не бійтеся, Вавжеку, кожна дівка піде за нього, аби тільки слово сказав.
— Таж він уже двох жінок поховав!
— То, може, бог дасть, і третю поховає. Поки живий, хай дітям не дає ні клаптика землі — навіть такого, щоб тільки ногою можна було ступити. Вигнали б його, поганці, як мої діти мене. Вони б його так нагодували, що мусив би чи в найми йти, чи з голоду здихати, а чи з торбами попідтинню ходити. Віддай усе, що маєш, дітям, вони тобі віддячать! Якраз стане на мотузок, щоб повіситись, чи на каменюку — на шию прив'язати.
— Люди, додому час, вечоріє.
— Час, час! Сонечко вже зайшло.
Люди хутко позбирали мотики, кошики, горщики, в яких їм приносили обід, і один за одним посунули межею, перемовляючись між собою. Тільки стара Ягустина все з тим самим запалом проклинала власних дітей, і заодно — увесь світ.
А поруч якесь дівча гнало свиню з поросятами і виспівувало тоненьким голоском:
Ох, не ходи коло воза,
Не хапай за ось
Ой не цілуй хлопця в губи,
Хоч він дуже просить.
— От, дурна! Верещить, наче з неї шкуру живцем деруть.
II
На подвір'ї Борини, оточеному з трьох боків господарськими будівлями, а з четвертого садом, який відділяв його від дороги, вже зібралося чимало народу. Кілька жінок бідкалися й радилися біля величезної червоно-білої корови, що лежала на купі гною.
Старий кульгавий пес з облізлими боками бігав навколо корови, обнюхував її, гавкав і то кидався розганяти дітей, які повилазили на тин, з зацікавленням заглядаючи на подвір'я, то підбігав до свині, що розвалилась під хатою і тихо стогнала, бо її ссали малесенькі білі поросятка.
Нарешті прибігла задихана Ганка і, припавши до корови, стала її гладити по морді й по голові.
— Рябенька, бідна ти моя Рябенька,— приказувала вона із сльозами і раптом заголосила, зайшлася риданнями.
А жінки радили все нові й нові ліки: корові вливали в горло то розчин солі, то молоко з розтопленим воском від свяченої свічки. Хтось радив мило з сироваткою, хтось гукав, що треба пустити кров, але корові нічого не допомагало, вона витягалася дедалі більше, інколи підводила морду й протяжно мукала, ніби благаючи порятунку. Її гарні очі з рожевими білками туманіли, важка рогата голова знесилено падала; вона тільки висувала язика та лизала руки Ганці.
— А може б, Амброжій чим-небудь допоміг? — запропонувала одна з жінок.
— Правда, правда, він розуміється на хворобах,— підхопила інша.
— Біжи-но, Юзько. Вже дзвонили на вечірню, то Амброжій, мабуть, десь біля костьолу. Господи, батько приїдуть, буде тут крику!.. А ми ж нічого не виннії — скаржилася Ганка.
Вона сіла на порозі хліва, дала дитині, що жалібно плакала, повну білу грудь, і з невимовною тривогою все поглядала то на корову, яка вже здихала, то крізь тин на дорогу.
Через кілька хвилин примчала Юзя, гукаючи, що Амброжій вже йде.
І справді, відразу після неї прийшов дід, на вигляд мало не столітній, але рівний, як свічка, хоч замість одної ноги мав милицю і йшов, спираючись на костур. Обличчя в Амброжія було сухе, сіре й зморщене, мов картопля навесні, голене й посмуговане шрамами. Він був без шапки, і біле, як молоко, волосся пасмами спадало йому на чоло й шию.
Старий підійшов до корови і уважно її оглянув.
— Ого! Бачу, що ви будете їсти свіже м'ясо.
— Та ви ж їй допоможіть, вилікуйте! Адже корова триста злотих коштує, та ще й тільна! Поможіть їй! О, боже мій, боже! — залементувала Юзя.
Амброжій вийняв з кишені ніж, погострив його об халяву, придивився до вістря проти світла і надрізав корові артерію під черевом.
