Селяни - Реймонт Владислав
Але кров не бризнула, а потекла поволі, чорна й піниста.
Всі стояли навколо, нахилившись і затаївши подих.
— Пізно вже. Бачиш, конає тварина,— мовив урочисто Амброжій.— Не інакше, наврочив хто, а може, й щось інше. Треба було відразу покликати, як захворіла... Ці жінки тільки ревти вміють, а коли треба щось робити, лише мекають, як вівці.— Він зневажливо сплюнув, обійшов корову навколо, заглянув їй в очі, уважно обдивився язик, витер закривавлені руки об її м'яку, лиснючу шерсть і зібрався йти.
— На цей похорон я вам дзвонити не буду. Задзвоните й самі в горшки.
— Батько з Антеком! — скрикнула раптом Юзька й вибігла на дорогу зустрічати, бо на тому березі ставу вже лунало глухе, важке торохтіння, і в хмарі куряви, почервонілої від призахідного проміння, чорнів довгий віз.
— Тату! Ряба наша здихає! — загукала Юзя, підбігаючи до батька, який звернув на цей бік ставу. Антек ішов за возом і підтримував довгу сосну, яку вони везли з лісу.
— Не мели казна-чого,— буркнув Борина, підганяючи коні.
— Амброжій їй кров пускав — нічого не допомогло. Віск розтоплений вливали в горлянку — і нічого... І сіль... нічого. Певно, зурочив хтось. Вітек казав, що лісник вигнав їх з гаю. А Ряба відразу повалилася й стала стогнати, тільки-но він її пригнав додому.
— Ряба, найкраща корова! А щоб вас, проклятих, поскручувало, як ви моє добро пильнуєте!
Борина кинув віжки синові і з батогом в руці побіг уперед.
Побачивши його, жінки розступились, а Вітек, який досі спокійнісінько щось майстрував під хатою, щодуху кинувся в сад і кудись забіг від страху. Навіть Ганка підвелася і стала на порозі, безпорадна, перелякана.
— Змарнували мені корову! — вигукнув нарешті старий, оглянувши Рябу.— Триста злотих, наче в болото. Як до миски, то вас, поганців, багато, а пильнувати хазяйство нікому. Така корова, така корова! Не можна на хвилину з дому вийти, відразу якесь лихо і збиток.
— Адже я з самого полудня копала картоплю,— тихо виправдувалась Ганка.
— Хіба ти коли-небудь щось бачиш! — гукнув Борина люто.— Хіба ти моє добро стережеш?! Така корова, такий скарб! Не в кожному дворі таку знайдеш.
Він бідкався чимраз жалібніше, ходив навкруг корови, пробував підняти її, смикав за хвіст, заглядав у зуби. Але Ряба дихала дедалі хрипкіше й важче, кров з надрізаної артерії вже перестала текти й запеклася чорними згустками. Корова здихала.
— Нічого не поробиш, доведеться дорізати, хоч що-небудь виручиш! — мовив нарешті Борина. Він приніс із стодоли косу, погострив її трохи на камені біля обори, скинув каптан, закачав рукави сорочки і взявся за діло.
Ганка й Юзька голосно заплакали, коли корова, ніби почувши свою смерть, з зусиллям підвела голову, глухо заревла і... повалилася з перерізаним горлом, смикаючи ногами.
Пес злизував кров, що застигла на повітрі, а потім скочив у картопляну яму й загавкав звідти на коней — вони стояли з возом біля тину, де їх залишив Антек, що спокійно стежив, як батько різав корову.
— Не рюмсай, дурна! Батькова корова — не наш збиток! — мовив він з люттю жінці і почав випрягати коні, яких Вітек зараз же повів за гриви до стайні.
— Картоплі в полі багато? — спитав Борина, миючи руки біля криниці.
— Чимало, мішків з двадцять буде.
— Треба сьогодні звезти.
— Еге, звозьте самі, бо я вже спини розігнути не можу та й ноги болять. І підручний кульгає на передню.
— Юзько, гукни з поля Кубу, нехай кобилу запряже замість підручного. Треба звезти картоплю сьогодні, бо може бути дощ.
В ньому кипіла злість і біль; він раз у раз зупинявся перед коровою й люто лаявся, блукав по подвір'ю, заглядав то в хлів, то в клуню, то в стодолу і сам не знав, чого шукає,— так гризла його думка про втрату.
— Вітеку! Вітеку! — гукнув він і став уже скидати широкий ремінь, яким був підперезаний, але хлопець не з'являвся.
Сусіди порозходилися, розуміючи, що така прикрість і збиток неодмінно мають скінчитися прочуханкою, на яку Борина був завжди швидкий. Але старий тільки вилаявся й пішов до хати.
— Ганко, їсти давай! — гукнув він у відчинене вікно невістці і пішов на свою половину.
Хата була звичайна, селянська, поділена навпіл великими сіньми. Задньою стіною вона виходила на подвір'я, а чотиривіконним фасадом у сад і на дорогу.
Одну половину — вікнами в сад — займав Борина з Юзею, в другій жив Антек. Наймит і пастушок ночували в стайні.
В хаті було досить темно, бо невеличкі віконця, що їх затулили стріха і гілля дерев, пропускали мало світла, та й надворі вже смеркало. Поблискувало скло ікон, які довгим рядом чорніли на побіленій стіні. Хата була простора, але її ніби зменшували низько нависла почорніла стеля та величезні сволоки під нею, і вся вона була так заставлена різними речами, що тільки біля великої печі під сінешньою стіною залишалося трохи вільного місця.
Борина роззувся і пішов у невеличку комірчину за перегородкою, причинивши за собою двері. Він відсунув дошку з віконця, і призахідне світло кривавим блиском залляло комору.
Тут було повно всякого мотлоху і зберігалися господарські запаси. На жердках висіли кожухи, червоні смугасті спідниці, білі каптани. На підлозі лежали пасма сірої пряжі, клубки сірої овечої вовни й стояли мішки з пір'ям.
Борина узяв білий каптан і червоний пояс, а потім довго шукав чогось у діжках, наповнених зерном, та в кутку під купою старих ременів і заліза, аж поки почув, що Ганка пішла в сусідню хату. Тоді він засунув дошкою віконце і ще довго порпався в зерні.
А в хаті на столі вже парували страви: з величезного горшка з капустою линув запах сала, так само, як і від яєчні, що в чималому полумиску стояла поряд.
— Де Вітек пас корови? — запитав Борина, відрізаючи величезний окраєць хліба від буханця з решето завбільшки.
— В панському гаю, і лісник його звідти вигнав.
— Сволота, змарнували мені корову!
— Злякалася, мабуть, коли її гнали, і всередині в неї щось перегоріло.
Сучі діти, ці поміщики. Пасовиська наші — так і в паперах чорним по білому записано,— а вони весь час виганяють нашу худобу, наполягають, що пасовиська їхні.
— Інших теж вигнав, а Валекового хлопчика так побив, так побив...
— Ех! До суду треба подавати або й до комісара. Триста злотих корова коштувала.
— Правда, правда! — підтакувала невістка, невимовно рада, що свекор злагіднів.
— Скажи Антекові — коли привезе картоплю, нехай одразу до корови береться. Треба оббілувати її й розрубати. Я прийду од війта і допоможу вам. Нехай її в клуні до балки підвісить — буде безпечніше, бо ще собаки порозтягають.
Старий хутко скінчив їсти й устав, щоб переодягнутись, але відчув таку втому, такий біль у кістках і сонливість, що повалився на ліжко і зараз же заснув.
А невістка пішла на свою половину і, пораючись там, раз у раз виглядала у вікно, щоб подивитися на Антека, який вечеряв на ґанку. Він, як звичайно, статечно й повільно набирав страву, ложку за ложкою, час від часу поглядаючи на став. Заходило сонце, і на воді вигравали золотисто-пурпурові веселки й вогненні кола, крізь які, наче білі хмарки, пропливали з ґелґотінням гуси, розсіваючи дзьобами краплини води, ніби разки кривавих перлин.
В селі стояла метушня, наче в мурашнику. На обох берегах ставу раз у раз здіймалася курява, чути було торохтіння возів. Мукали корови, які заходили в став по коліна, поволі пили й підіймали важкі голови, а з їхніх широких морд спадали тонкі струмочки води.
Десь на тому березі ставу чути було глухе ляскання праників — це жінки прали білизну — та глухе монотонне гупання ціпів у якійсь клуні.
— Антеку, розрубай-но кілька пеньків, бо я не здужаю,— несміливо попросила Ганка. В голосі її чути було страх, бо Антекові нічого не варто було вилаяти або й побити її без будь-якого приводу.
Антек навіть не відповів, ніби не чув. Попросити вдруге Ганка не зважилась, і сама почала рубати пеньки. Антек мовчав, лихий, втомлений цілоденною працею. Він мовчки дивився на той бік ставу — на велику хату, що світила білими стінами й шибками вікон, бо в неї било останнє проміння. Червоні квіти жоржини виглядали з-за кам'яної огорожі і яскраво пломеніли на тлі стін, а перед хатою, то в садку, то біля огорожі, миготіла висока постать — обличчя її не можна було розгледіти, бо вона щохвилини зникала то в сінях, то під деревами.
— Спить, як той пан, а ти роби на нього,— буркнув Антек з люттю, тому що батькове хропіння чути було аж на ґанку.
Він вийшов на двір і ще раз глянув на корову.
— Хоч корова й батькова, але ж і нам збиток,— сказав він жінці. Ганка кинула рубати дрова і пішла допомагати Кубі, який саме привіз картоплю з поля.
— Ями ще не вичищені, доведеться зсипати в клуні.
— Батько казав, щоб ви з Кубою в клуні корову оббілували й розрубали.
— Вміститься і корова, і картопля,— шепнув Куба, відчиняючи навстіж двері клуні.
— Я не різник — білувати корову! — огризнувся Антек. Більше вони не говорили нічого, чути було тільки гуркіт картоплі, яка сипалась на землю.
Сонце згасало. Вечоріло. Лише на заході ще палали заграви кольору застиглої крові й тьмяного золота, і від них на став сипався наче мідний пил. Вода переливалась іржавою лускою і тихо плескотіла.
Село поринало в морок, у глибоку дрімотну тишу осіннього вечора. Хати меншали, наче припадали до землі, тулилися до похилих дерев, до сірих тинів.
Антек з Кубою звозили картоплю, а Ганка з Юзею поралися по хазяйству: треба було загнати на ніч гусей, нагодувати свиней, які з кувіканням лізли в сіни і встромляли ненажерливі рила в цебра з пійлом для скотини.
Треба було подоїти корів. Вітек щойно пригнав їх з пасовиська і закладав їм у ясла по оберемку сіна, щоб спокійно стояли, поки їх доїтимуть.
Коли Юзя почала доїти першу корову, Вітек виліз з-за ясел і спитав тихо, тривожно:
— Юзю, а хазяїн сердиться?
— О господи, відшмагає він тебе, бідолашного, та ще й як, і Так лаявся, так лаявся! — відповіла Юзя, повертаючись до світла і затуляючи обличчя рукою, бо корова раз у раз хльоскала хвостом, відганяючи мух.
— Хіба я винен?.. Лісник мене прогнав, та ще й хотів палицею побити, ледве я втік... А Ряба відразу стала ревти, стогнати і на землю падати, от я її й пригнав...
Вітек замовк і тільки тихо, жалібно схлипував та шморгав носом.
— Вітеку! Та не реви ти, як теля! Вперше, чи що, тебе батько битиме!
— Авжеж, не вперше, а все одно боюсь...
