Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
Государ був незадоволений ним. І в історії, написаної недавно за височайшим повелінням, сказано, що Кутузов був хитрий придворний брехун, який боявся імені Наполеона і своїми помилками під Красним і під Березиною позбавив російські війська слави — повної перемоги над французами. [Історія 1812 року Богдановича: характеристика Кутузова і міркування про незадовільність результатів Красненської битви. (Прим. Л. М. Толстого.)]
Така доля не великих людей, які не grand-homme, яких не визнає російський розум, а доля тих рідкісних, завжди самотніх людей, які, осягаючи волю провидіння, підпорядковують їй свою особисту волю. Ненависть і презирство натовпу карають цих людей за прозріння вищих законів.
Для російських істориків — дивно і страшно сказати — Наполеон — це мізерне знаряддя історії – який ніколи і ніде, навіть у вигнанні, не показав людської гідності, — Наполеон є предмет захоплення і захвату; він grand. Кутузов же, та людина, яка від початку і до кінця своєї діяльності в 1812 році, від Бородіна і до Вільни, жодного разу жодним дією, ні словом не зраджуючи собі, являє надзвичайний в історії приклад самовідданості і свідомості в теперішньому майбутнього значення події, — Кутузов представляється їм чимось невизначеним і жалюгідним, і, кажучи про Кутузова і 12-й рік, їм завжди ніби трошки соромно.
А тим часом важко собі уявити історичну особу, діяльність якої так незмінно постійно була б спрямована до однієї і тієї ж мети. Важко уявити собі мету, більш гідну і яка більше збігається з волею всього народу. Ще важче знайти інший приклад в історії, де б мета, яку поставила собі історична особа, була б так зовсім досягнута, як та мета, до досягнення якої була спрямована вся діяльність Кутузова в 1812 році.
Кутузов ніколи не говорив про сорок століть, які дивляться з пірамід, про жертви, які він приносить батьківщині, про те, що він має намір здійснити або здійснив: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі, здавався завжди найпростішою і звичайною людиною і говорив найпростіші і звичайні речі. Він писав листи своїм дочкам і m-me Stael, читав романи, любив товариство красивих жінок, жартував з генералами, офіцерами і солдатами і ніколи не суперечив тим людям, які хотіли йому що-небудь доводити. Коли граф Ростопчин на Яузському мосту підскакав до Кутузова з особистими закидами про те, хто винен у погибелі Москви, і сказав: "Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши битви?" — Кутузов відповідав: "Я й не залишу Москви без бою", не дивлячись на те, що Москва була вже залишена. Коли приїхав до нього від государя Аракчеєв і сказав, що треба б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповідав: "Так, я і сам тільки що говорив це", — хоча він за хвилину говорив зовсім інше. Яке діло було йому, одному розуміючому тоді весь величезний сенс події, серед недолугого натовпу, що оточував його, яке йому діло було до того, до себе або до нього віднесе граф Ростопчин лихо столиці? Ще менш могло займати його те, кого призначать начальником артилерії.
Не тільки в цих випадках, але безперестанку цей старий чоловік, який дійшов досвідом життя до переконання в тому, що думки і слова, які служать їм виразом, не є двигуни людей, говорив слова абсолютно безглузді — перші, які йому приходили в голову.
Але цей самий чоловік, який так нехтував своїми словами, жодного разу за всю свою діяльність не сказав жодного слова, яке не погоджується з тією єдиною метою, до досягнення якої він ішов під час всієї війни. Очевидно, мимоволі, з важкою упевненістю, що не зрозуміють його, він неодноразово в найрізноманітніших обставинах висловлював свою думку. Починаючи від Бородінської битви, з якої почався його розлад з оточуючими, він один говорив, що Бородінський бій є перемога, і повторював це і усно, і в рапортах, і донесеннях до самої своєї смерті. Він один сказав, що втрата Москви не є втрата Росії. Він у відповідь Ларінгстону на пропозицію про мир відповідав, що миру не може бути, тому що така воля народу; він один під час відступу французів говорив, що всі наші маневри не потрібні, що все зробиться само собою краще, ніж ми того бажаємо, що ворогові треба дати золотий міст, що ні Тарутинська, ні В'яземська, ні Красненська битви не потрібні, що з ким-небудь треба прийти на кордон, що за десять французів він не віддасть одного росіянина.
І він один, цей придворний чоловік, як нам зображують його, чоловік, який бреше Аракчеєву з метою догодити государю, — він один, цей придворний чоловік, у Вільні, тим заслуговуючи немилість государя, каже, що подальша війна за кордоном шкідлива і марна.
Але одні слова не довели б, що він тоді розумів значення події. Дії його — всі без найменшого відступу, всі було направлено до однієї і тієї ж мети, що виражається в трьох діях: 1) напружити всі свої сили для зіткнення з французами, 2) перемогти їх і 3) вигнати з Росії, полегшуючи, наскільки можливо, лиха народу і війська.
Він, той повільний Кутузов, якого девіз є терпіння і час, ворог рішучих дій, він дає Бородінський бій, втілюючи приготування до нього в безприкладну урочистість. Він, той Кутузов, який в Аустерлицькій битві, перш початку її, каже, що вона буде програна, в Бородіно, незважаючи на запевнення генералів про те, що бій програне, незважаючи на нечуваний в історії приклад того, що після виграного бою військо повинно відступати, він один, на противагу всім, до самої смерті стверджує, що Бородінський бій — перемога. Він один в усі часи відступу наполягає на тому, щоб не давати битв, які тепер не приносять користі, не починати нової війни і не переходити меж Росії.
Тепер зрозуміти значення події, якщо тільки не докладати до діяльності мас цілей, які були в голові десятка людей, легко, так як всі події з їх наслідками лежать перед нами.
Але яким чином тоді цей старий чоловік, один, на противагу думки всіх, міг вгадати, так вірно вгадати тоді значення народного сенсу події, що жодного разу за всю свою діяльність не зрадив їй?
Джерело цієї надзвичайної сили прозріння сенсу явищ, що відбуваються, лежав у тому народному почутті, що він носив у собі у всій чистоті і силі його.
Тільки визнання в ньому цього почуття змусило народ старого, що перебуває в немилості, вибрати проти волі царя в представники народної війни. І тільки це почуття поставило його на ту вищу людську висоту, з якої він, головнокомандувач, направляв всі свої сили не на те, щоб вбивати і винищувати людей, а на те, щоб рятувати і жаліти їх.
Проста, скромна і тому істинно велична постать ця не могла влягтися в ту брехливу форму європейського героя, уявно керуючого людьми, яку придумала історія.
Для лакея не може бути великої людини, тому що у лакея своє поняття про велич.
Глава 6
5 листопада був перший день так званої Красненської битви. Перед вечором, коли вже після багатьох суперечок і помилок генералів, які зайшли не туди, куди треба; після розсилок ад'ютантів з протилежними наказами, коли вже стало ясно, що ворог всюди біжить і битви не може бути і не буде, Кутузов виїхав з Красного та поїхав в Добре, куди була переведена в нинішній день головна квартира.
День був ясний, морозний. Кутузов з величезним почтом незадоволених ним генералів, що перешіптуються за ним, верхи на своїй жирному білому конику їхав до Доброго. По всій дорозі юрмилися, відігріваючись біля вогнищ, партії взятих нинішній день французьких полонених (їх взято було в цей день сім тисяч). Недалеко від Доброго величезна юрма обірваних, обв'язаних і закутаних чим попало полонених гула говіркою, стоячи на дорозі біля довгого ряду відпряжених французьких гармат. При наближенні головнокомандувача говір замовк, і всі очі дивилися на Кутузова, який в своїй білій з червоним околишем шапці і ватної шинелі, що горбом сиділа на його згорблених плечах, повільно посувався по дорозі. Один з генералів доповідав Кутузову, де взяті гармати і полонені.
Кутузов, здавалося, чимось стурбований і не чув слів генерала. Він невдоволено мружився і уважно і пильно вдивлявся в ті фігури полонених, які мали особливо жалюгідний вигляд. Велика частина облич французьких солдатів була понівечена відмороженими носами і щоками, і майже у всіх були червоні, розпухлі і очі, що гноїлися.
Одна купка французів стояла близько біля дороги, і два солдата — лице одного з них було покрите болячками — розривали руками шматок сирого м'яса. Щось було страшне і тваринне в тому побіжному погляді, який вони кинули на тих, що проїжджали, і в тому злісному вираженні, з яким солдат з болячками, глянувши на Кутузова, негайно ж відвернувся і продовжував свою справу.
Кутузов довго уважно подивився на цих двох солдатів; ще більш скривившись, він примружив очі і задумливо похитав головою. В іншому місці він помітив російського солдата, який, сміючись і ляскаючи по плечу француза, щось ласкаво говорив йому. Кутузов знову з тим же виразом похитав головою.
— Що ти говориш? Що? — запитав він у генерала, який продовжував доповідати і звертав увагу головнокомандувача на французькі взяті прапори, які стояли перед фронтом Преображенського полку.
— А, прапори! — сказав Кутузов, очевидно ледве відриваючись від предмета, який обіймав його думки. Він неуважно озирнувся. Тисячі очей з усіх боків, чекаючи його слова, дивилися на нього.
Перед Преображенським полком він зупинився, важко зітхнув і закрив очі. Хтось із свити махнув, щоб солдати, що тримали прапори, підійшли і поставили їх держаками прапорів навколо головнокомандувача. Кутузов помовчав кілька секунд і, мабуть неохоче, підкоряючись необхідності свого становища, підняв голову і почав говорити. Натовпи офіцерів оточили його. Він уважним поглядом обвів гурток офіцерів, взнавши деяких з них.
— Дякую всім! — сказав він, звертаючись до солдатів і знову до офіцерів. У тиші, що запанувала навколо нього, виразно чутні були його слова, що повільно вимовляються. — Дякую всім за важку і вірну службу. Перемога досконала, і Росія не забуде вас. Вам слава навіки! — Він помовчав, озираючись.
— Нагни, нагни йому голову-то, — сказав він солдату, який тримав французького орла і ненавмисно опустивши його перед прапором преображенців. — Нижче, нижче, так-то ось.
