Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

— Я йому кажу: "Чиєї корони?", А він своє белькоче. Чудовий народ!

— Адже то дивно, братці мої, — продовжував той, який дивувався їх білизні, — казали мужики під Можайськом, як стали прибирати битих, де битва-то була, але ж що, каже, вважай місяць лежали мертві їхні. Що ж, каже, лежить, каже, їхній, як папір білий, чистий, ні синь пороху не пахне.

— Що ж, від холоду, чи що? — запитав один.

— Ото ти розумний! Від холоду! Адже жарко було. Якби від холоднечі, так і наші б теж не протухали. А то, каже, підійдеш до нашого, весь, каже, прогнив в хробаках. Так, каже, хустками обв'яжемося, та, відворотивши морду, і тягнемо; мочи немає. А їхній, каже, як папір білий; ні синь пороху не пахне.

Всі помовчали.

— Мабуть, від їжі, — сказав фельдфебель, — панську їжу жерли.

Ніхто не заперечував.

— Казав мужик-то цей, під Можайськом, де битва-то була, їх з десяти сіл зігнали, двадцять ден возили, та не звозили всіх, мертвих-то. Вовків цих що, каже ...

— Та битва була справжня, — сказав старий солдат. — Тільки й було чим пом'янути; а то все після того ... Так, тільки народу муки.

— І то, дядечко. Позавчора набігли ми, так куди ті, до себе не допущають. Жваво рушниці покидали. На коліна. Пардон — каже. Так, тільки приклад один. Говорили, самого Поліона-то Платов два рази брав. Слова не знає. Візьме-візьме: ось на ті, в руках обернеться птахом, відлетить, та й полетить. І вбити теж немає положень.

— Ото брехати здоровий ти, Кисельов, подивлюся я на тебе.

— Яке брехати, правда істинна.

— А якби на мій звичай, я б його, спіймавши, та в землю б закопав. Та осиковим кілком. А то що народу загубив.

— Все одно кінець зробимо, не ходитиме, — позіхаючи, сказав старий солдат.

Розмова замовкла, солдати стали укладатися.

— Бач, зірки-то, пристрасть, так і горять! Скажи, баби полотна розклали, — сказав солдат, милуючись на Чумацький Шлях.

— Це, хлопці, до врожайного року.

— Дровець-то ще треба буде.

— Спину погрієшся, а черева замерзла. Ось дива.

— О Боже!

— Що штовхаєшся-то, — про тебе одного вогонь, чи що? Бач ... розвалився.

Встановлюється мовчання і почувся храп деяких заснулих; інші поверталися і грілися, зрідка перемовляючись. Від далекого, кроків за сто, багаття почувся дружний, веселий сміх.

— Бач, грохочать в п'ятій роті, — сказав один солдат. — І народу що — пристрасть!

Один солдат піднявся і пішов до п'ятій роті.

— Ото ж бо сміху, — сказав він, повертаючись. — Два хранцуза пристали. Один мерзлий зовсім, а інший такий куражно, бяда! Пісні грає.

— О-о? піти подивитися ... — Кілька солдатів попрямували до п'ятій роті.

Глава 9

П'ята рота стояла біля самого лісу. Величезне багаття яскраво горіло посеред снігу, висвітлюючи обтяжені інеєм гілки дерев.

В середині ночі солдати п'ятої роти почули в лісі кроки по снігу і хряскіт сучків.

— Хлопці, ведмідь, — сказав один солдат. Всі підняли голови, прислухалися, і з лісу, в яскраве світло багаття, виступили дві людські, дивно одягнені фігури, що тримаються один за одного.

Це були два француза, що ховалися в лісі. Хрипко кажучи щось незрозумілою солдатам мовою, вони підійшли до багаття. Один був вищий на зріст, в офіцерському капелюсі, і здавався зовсім змучений. Підійшовши до вогнища, він хотів сісти, але впав на землю. Інший, маленький, кремезний, обв'язаний хусткою по щоках солдат, був сильніше. Він підняв свого товариша і, вказуючи на свій рот, говорив щось. Солдати оточили французів, підстелили хворому шинель і обом принесли каші і горілки.

Знесилений французький офіцер був Рамбаль; зав'язаний хусткою був його денщик Морель.

Коли Морель випив горілки і доїв казанок каші, він раптом болісно розвеселився і почав не перестаючи говорити щось не зрозумівшим його солдатам. Рамбаль відмовлявся від їжі і мовчки лежав на лікті біля багаття, безглуздими червоними очима дивлячись на російських солдатів. Зрідка він видавав протяжний стогін і знову замовкав. Морель, показуючи на плечі, вселяв солдатам, що це був офіцер і що його треба відігріти. Офіцер російський, який підійшов до багаття, послав запитати у полковника, чи не візьме він до себе відігріти французького офіцера; і коли повернулися і сказали, що полковник велів привести офіцера, Рамбаль передали, щоб він йшов. Він встав і хотів йти, але похитнувся і впав би, якби солдат що стояв поруч, не підтримав його.

— Що? Не будеш? — глузливо підморгнувши, сказав один солдат, звертаючись до Рамбаля.

— Е, дурень! Що брешеш нескладно! Ото ж бо мужик, далебі, мужик, — почулися з різних сторін закиди солдату, що пожартував. Рамбаля оточили, підняли двоє на руки, перехопивши ними, і понесли в хату. Рамбаль обійняв шиї солдат і, коли його понесли, жалібно заговорив:

-О молодці! О мої добрі, добрі друзі! Ось люди! О мої добрі друзі! [Oh, nies braves, oh, mes bons, mes bons amis! Voila des hommes! oh, mes braves, mes bons amis!] — і, як дитина, головою схилився на плече одному солдатові.

Тим часом Морель сидів на кращому місці, оточений солдатами.

Морель, маленький кремезний француз, з запаленими очами, що сльозились, обв'язаний по-жіночому хусткою понад кашкета, був одягнений в жіночу кожушанку. Він, мабуть, сп'янівши, обнявши рукою солдата, який сидів біля нього, співав хрипким, переривати голосом французьку пісню. Солдати трималися за боки, дивлячись на нього.

— Нумо, нумо, навчи, як? Я жваво перейму. Як? .. — говорив жартівник-пісняр, якого обіймав Морель.

Vive Henri Quatre,

Vive ce roi vaillanti —

[Хай живе Анрі Четвертий!

Хай живе донині хоробрий король!

і т. д. (французька пісня)]

проспівав Морель, підморгуючи оком.

Сe diable a quatre ...

— Віваріка! Виф серувару! сідябляка ... — повторив солдат, змахнувши рукою і дійсно вловивши наспів.

— Бач, спритно! Го-го-го-го-го! .. — піднявся з різних сторін грубий, веселий сміх. Морель, скривившись, сміявся теж.

— Ну, валяй ще, ще!

Qui eut le triple talent,

De boire, de battre,

Et d'etre un vert galant ...

[Мав потрійний талант,

пити, битися

і бути любезником ...]

— Адже теж складно. Ну, ну, Залетаев! ..

— Кю ... — насилу вимовив Залетаєв. — Кью-ю-ю ... — витягнув він, старанно настовбурчивши губи, — летріптала, де бу де ба і детравагала, — проспівав він.

— Ай, важливо! Ось так хранцуз! ой ... го-го-го-го! — Що ж, ще їсти хочеш?

— Дай йому каші-то; адже не скоро наїсться з голоду-то.

Знову йому дали каші; і Морель, сміючись, почав їсти третій казанок. Радісні посмішки стояли на всіх обличчях молодих солдат, які дивилися на Мореля. Старі солдати, які вважали непристойним займатися такими дрібницями, лежали з іншого боку багаття, але зрідка, підводячись на лікті, з посмішкою поглядали на Мореля.

— Теж люди, — сказав один з них, ухиляючись в шинель. — І полин на своєму кореню росте.

— Оо! Господи, господи! Як зоряно, пристрасть! До морозу ... — І все затихло.

Зірки, як ніби знаючи, що тепер ніхто не побачить їх, розігралися в чорному небі. То спалахуючи, то згасаючи, то здригаючись, вони заклопотано про щось радісне, але таємниче перешіптувалися між собою.

Глава 10

Війська французькі рівномірно танули в математично правильній прогресії. І той перехід через Березину, про який так багато було писано, був тільки один з проміжних ступенів знищення французької армії, а зовсім не рішучий епізод кампанії. Якщо про Березину так багато писали і пишуть, то з боку французів це сталося тільки тому, що на Березинському прорваному мосту лиха, що зазнавались французькою армією перш рівномірно, тут раптом згрупувалися в один момент і в одне трагічне видовище, яке у всіх залишилося в пам'яті. З боку ж росіян так багато говорили і писали про Березину тільки тому, що далеко від театру війни, в Петербурзі, був складений план (Пфулем же) піймання в стратегічну пастку Наполеона на річці Березині. Всі впевнилися, що все буде на ділі точно так, як в плані, і тому наполягали на тому, що саме Березинська переправа погубила французів. По суті ж, результати Березинської переправи були набагато менш згубні для французів втратою гармат і полонених, ніж Червоне, як то показують цифри.

Єдине значення Березинської переправи полягає в тому, що ця переправа очевидно і безсумнівно довела хибність всіх планів відрізування і справедливість єдино можливого, визнаного і Кутузовим і всіма військами (масою) способу дій, — тільки слідування за ворогом. Юрба французів бігла з постійно зростаючої силою швидкості, з усією енергією, спрямованою на досягнення мети. Вона бігла, як поранений звір, і не можна їй було стати на дорозі. Це довів не тільки устрій переправи, скільки рух на мостах. Коли мости були прорвані, беззбройні солдати, московські жителі, жінки з дітьми, що були у обозі французів, — всі під впливом сили інерції не здавалося, а бігли вперед в човни, в мерзлу воду.

Прагнення це було розумно. Положення і тих, що біжать і тих, що переслідують було однаково погано. Залишаючись зі своїми, кожен в біді сподівався на допомогу товариша, на певне, займане ним місце між своїми. Віддавшись же росіянам, він був в тому ж положенні лиха, але ставав на нижчий щабель в розділі задоволення потреб життя. Французам не потрібно було мати вірних відомостей про те, що половина полонених, з якими не знали, що робити, не дивлячись на всі бажання росіян врятувати їх, — гинули від холоду і голоду; вони відчували, що це не могло бути інакше. Самі жалісливі російські начальники і любителі французів, французи в російській службі не могли нічого зробити для полонених. Французів губило лихо, в якому знаходилося російське військо. Не можна було відняти хліб і одяг у голодних, потрібних солдатів, щоб віддати не шкідливим, не ненависним, не винним, але просто непотрібним французам. Деякі і робили це; але це було тільки виняток.

Позаду була вірна смерть; попереду була надія. Кораблі були спалені; не було іншого порятунку, крім сукупної втечі, і на цю сукупну втечу були спрямовані всі сили французів.

Чим далі бігли французи, тим жалісніше були їх залишки, особливо після Березини, на яку, внаслідок петербурзького плану, покладалися особливі надії, тим сильніше розгорялися пристрасті російських начальників, які звинувачували один одного і особливо Кутузова. Вважали, що невдача Березинського петербурзького плану буде віднесена до нього, і тому невдоволення їм, презирство до нього і глузування над ним виражалися сильніше і сильніше.