Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Самота ця виснажувала, мучила її; але вона було для неї необхідна. Як тільки хто-небудь входив до неї, вона швидко вставала, змінювала положення і вираз погляду і бралася за книгу або шиття, очевидно з нетерпінням чекаючи виходу того, хто перешкодив їй.

Їй все здавалося, що вона ось-ось зараз зрозуміє, проникне те, на що з страшним, непосильним їй питанням спрямований був її душевний погляд.

В кінці грудня, в чорній вовняній сукні, з недбало пов'язаною пучком косою, худа і бліда, Наташа сиділа з ногами в кутку дивана, напружено жмакаючи і розпускаючи кінці пояса, і дивилася на кут двері.

Вона дивилася туди, куди пішов він, на той бік життя. І та сторона життя, про яку вона раніше ніколи не думала, що колись їй здавалася такою далекою, неймовірною, тепер була їй ближче і рідніше, зрозуміліше, ніж ця сторона життя, в якій все було або порожнеча і руйнування, або страждання і образа.

Вона дивилася туди, де вона знала, що був він; але вона не могла його бачити інакше, як таким, яким він був тут. Вона бачила його знову таким же, яким він був в Митищах, у Троїцьку, в Ярославлі.

Вона бачила його обличчя, чула його голос і повторювала його слова і свої слова, сказані йому, і іноді придумувала за себе і за нього нові слова, які тоді могли б бути сказані.

Ось він лежить на кріслі в своїй оксамитової шубці, сперши голову на худу, бліду руку. Груди його страшно низько і плечі підняті. Губи твердо стиснуті, очі блищать, і на блідому лобі сплигує і зникає зморшка. Одна нога його ледь помітно швидко тремтить. Наташа знає, що він бореться з нестерпним болем. "Що таке цей біль? Навіщо біль? Що він відчуває? Як у нього болить!" — думає Наташа. Він помітив її увагу, підняв очі і, не усміхаючись, став говорити.

"Одне жахливо, — сказав він, — це зв'язати себе навіки з страждаючою людиною. Це вічне мучення". І він допитливим поглядом — Наташа бачила тепер цей погляд — подивився на неї. Наташа, як і завжди, відповіла тоді перш, ніж встигла подумати про те, що вона відповідає; вона сказала: "Це не може так тривати, цього не буде, ви будете здорові — зовсім".

Вона тепер спочатку бачила його і переживала тепер все те, що вона відчувала тоді. Вона згадала тривалий, сумний, суворий погляд його при цих словах і зрозуміла значення докору і відчаю цього тривалого погляду.

"Я погодилася, — говорила собі тепер Наташа, — що було б жахливо, якби він залишився завжди страждати. Я сказала це тоді так тільки тому, що для нього це було б жахливо, а він зрозумів це по-іншому. Він подумав, що це для мене жахливо б було. Він тоді ще хотів жити — боявся смерті. І я так грубо, нерозумно сказала йому. Я не думала цього. Я думала зовсім інше. Якби я сказала те, що думала, я б сказала: нехай би він помирав, весь час помирав би перед моїми очима, я була б щаслива в порівнянні з тим, що я тепер. Тепер ... Нічого, нікого немає. Чи знав він це? Ні. Не знав і ніколи не дізнається. І тепер ніколи, ніколи вже не можна поправити цього". І знову він говорив їй ті ж слова, але тепер в уяві своєї Наташа відповідала йому інакше. Вона зупиняла його і говорила: "Жахливо для вас, але не для мене. Ви знайте, що мені без вас немає нічого в житті, і страждати з вами для мене краще щастя ". І він брав її руку і тиснув її так, як він тиснув її в той страшний вечір, за чотири дні перед смертю. І в уяві своєї вона говорила йому ще інші ніжні, любовні речення, які вона могла б сказати тоді, які вона говорила тепер. "Я люблю тебе ... тебе ... люблю, люблю ..." — говорила вона, судорожно стискаючи руки, стискаючи зуби із запеклим зусиллям.

І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очі, але раптом вона запитувала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застеляло сухим, жорстким здивуванням, і знову, напружено насупивши брови, вона вдивлялася туди, де він був. І ось, ось, їй здавалося, вона проникає у таємницю ... Але в ту хвилину, як вже їй відкривалося, здавалося, незрозуміле, гучний стукіт ручки замка дверей болісно вразив її слух. Швидко і необережно, з переляканим, незайнятим нею виразом обличчя, в кімнату увійшла покоївка Дуняша.

— Завітайте до таткові, скоріше, — сказала Дуняша з особливим і жвавим виразом. — Нещастя, щодо Петра Ілліча ... лист, — схлипнувши, промовила вона.

Глава 2

Крім загального почуття відчуження від усіх людей, Наташа в цей час відчувала особливе почуття відчуження від осіб своєї сім'ї. Всі свої: батько, мати, Соня, були їй так близькі, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавалися їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але вороже дивилася на них . Вона чула слова Дуняши про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.

"Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них все своє старе, звичне і спокійне ", — подумки сказала собі Наташа.

Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з кімнати графині. Обличчя його було зморщене і мокре від сліз. Він, мабуть, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю давившим його риданням. Побачивши Наташу, він відчайдушно змахнув руками і болісно вибухнув судорожними схлипуваннями, які спотворили його кругле, м'яке обличчя.

— Пе ... Петя ... Піди, піди, вона ... вона ... кличе ... — І він, ридаючи, як дитя, швидко дрібочучи ослабілими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, закривши обличчя руками.

Раптом як електричний струм пробіг по всій істоті Наташі. Щось страшно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула миттєве звільнення від заборони життя, що лежало на ній. Побачивши батька і почувши через двері страшний, грубий крик матері, вона миттєво забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, вказував на двері матері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками входила до входу, зупинилася на мить, як би в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.

Графиня лежала на кріслі, дивно-незграбно витягаючись, і билася головою об стіну. Соня і дівчата тримали її за руки.

— Наташу, Наташу! .. — кричала графиня. — Неправда, неправда ... Він бреше ... Наташу! — кричала вона, відштовхуючи від себе оточуючих. — Ідіть геть усі, неправда! Убили! .. ха-ха-ха-ха! .. Неправда!

Наташа стала коліном на крісло, нахилилась над матір'ю, обняла її, з несподіваною силою підняла, повернула до себе її обличчя і притиснулася до неї.

— Матінка! .. Голубе! .. Я тут, мій друже. Матінка, — шепотіла вона їй, не замовкаючи ні на секунду.

Вона не випускала матері, ніжно боролася з нею, вимагала подушки, води, розстібала і розривала плаття на матері.

— Друг мій, голубонько ... матінка, серденько, — не перестаючи шепотіла вона, цілуючи її голову, руки, обличчя і відчуваючи, як нестримно, струмками, лоскочучи їй ніс і щоки, текли її сльози.

Графиня стиснула руку дочки, закрила очі і затихла на мить. Раптом вона з незвичною швидкістю піднялася, безглуздо озирнулася і, побачивши Наташу, стала з усіх сил стискати її голову. Потім вона повернула до себе її обличчя, що морщилося від болю і довго вдивлялася в нього.

— Наташа, ти мене любиш, — сказала вона тихим, довірливим пошепки. — Наташа, ти не обдуриш мене? Ти мені скажеш всю правду?

Наташа дивилася на неї налитими слізьми очима, і в лиці її було тільки благання про прощення і любов.

— Друг мій, матінка, — повторювала вона, напружуючи всі сили своєї любові на те, щоб як-небудь зняти з неї на себе надлишок горя, яке давило мати.

І знову в безсилій боротьбі з дійсністю мати, відмовляючись вірити в те, що вона могла жити, коли був убитий квітучий життям її улюблений хлопчик, рятувалася від дійсності в світі безумства.

Наташа не пам'ятала, як пройшов цей день, ніч, наступний день, наступна ніч. Вона не спала і не відходила від матері. Любов Наташі, наполеглива, терпляча, не як пояснення, не як розрада, а як заклик до життя, всяку секунду як ніби з усіх боків обіймала графиню. На третю ніч графиня затихла на кілька хвилин, і Наташа закрила очі, сперши голову на ручку крісла. Ліжко рипнули. Наташа відкрила очі. Графиня сиділа на ліжку і тихо говорила.

— Як я рада, що ти приїхав. Ти втомився, хочеш чаю? — Наташа підійшла до неї. — Ти покращав і змужнів, — продовжувала графиня, взявши дочку за руку.

— Матінка, що ви говорите! ..

— Наташа, його немає, немає більше! — І, обнявши дочку, в перший раз графиня почала плакати.

Глава 3

Княжна Марія відклала свій від'їзд. Соня, граф намагалися замінити Наташу, але не могли. Вони бачили, що вона одна могла утримувати матір від божевільного розпачу. Три тижні Наташа безвихідно жила при матері, спала на кріслі в її кімнаті, поїла, годувала її і не перестаючи говорила з нею, — говорила, тому що один ніжний, любий голос її заспокоював графиню.

Душевна рана матері не могла загоїтися. Смерть Петі відірвала половину її життя. Через місяць після звістки про смерть Петі, яка застала її свіжою і бадьорою п'ятдесятирічною жінкою, вона вийшла зі своєї кімнати напівмертвою і не приймаючою участі в житті — старою. Але та ж рана, яка наполовину убила графиню, ця нова рана викликала Наташу до життя.

Душевна рана, що повстає від розриву духовного єства, точно так же, як і рана фізична, як не дивно це здається, після того як глибока рана загоїлася і здається що зійшлась своїми краями, рана душевна, як і фізична, заживає тільки зсередини силою життя, що випирає.

Так само зажила рана Наташі. Вона думала, що життя її скінчилося. Але раптом любов до матері показала їй, що сутність її життя — любов — ще жива в ній. Прокинулася любов, і прокинулося життя.

Останні дні князя Андрія зв'язали Наташу з княжною Марією. Нове нещастя ще більше зблизило їх. Княжна Марія відклала свій від'їзд і останні три тижні, як за хворою дитиною, доглядала за Наташею. Останні тижні, проведені Наташею в кімнаті матері, надірвали її фізичні сили.

Одного разу княжна Марія, в середині дня, помітивши, що Наташа тремтить в гарячковій лихоманці, повела її до себе і поклала на своєму ліжку.